«Історія» Геродота до цього часу ще не перекладена на українську мову. Вільний переказ Івана Білика являє собою спробу познайомити молодих українських читачів з найцікавішими і найважливішими її подіями та героями. З цією метою письменник перетворює епізоди й новели книги Геродота, написані лаконічною мовою історіографа, на цікаві картини, ніби вихоплені з далекого життя. Часом окремі факти, думки, навіть натяки Геродота стають для Білика ґрунтом, на якому «розквітає» захоплююча і водночас цілком реальна ситуація, що дозволяє ніби зазирнути у незнайому нам епоху. Так, у Геродота читаємо: «Еобаз, один із персів, у якого було троє синів і всі вони повинні були йти у похід, просив царя залишити хоча б одного сина. Цар відповів, що як другові й скромному прохачеві він залишить йому всіх синів. Еобаз дуже зрадів... Дарій же звелів слугам убити всіх його синів. І вони, страчені, дійсно лишилися там» (IV, 84). Отже, історіограф стисло, кількома фразами розповів про страшну трагедію, що спостигла нещасного батька. Він не пояснив причин жорстокого наказу Дарія, не показав переживань Еобаза, а просто констатував. А в Білика цей епізод стає цікавим оповіданням, у якому розкривається психологія персонажів, дія обростає додатковими деталями — і виникають характерні риси епохи з її неповторним колоритом.
Геродот дуже часто за зображуваними подіями чи констатаціями фактів приховував внутрішнє напруження, драматизм подій, мудрість історичних осіб. Тож авторові переказу перш за все доводилося рахуватись із цими елементами книги Геродота, психологічно обґрунтовувати дії героїв, розкривати їхній внутрішній світ, їхні думки, погляди, почуття і прагнення.
Переказувач мав подолати багато труднощів, зокрема з величезної маси подій і фактів «Історії» вибрати найцікавіші, найпоказовіші. Зрозуміло, що перш ніж розгорнути короткий історичний факт у художнє оповідання, Білик досконало вивчив історію античного світу, його реалії, фактори духовного й побутового життя людей давніх епох.
Саме ці відомості повинні були додати до розповіді Геродота те, що лишилося не розкритим. Отже, українському письменникові довелося багато чого домислювати і тим самим ніби доповнювати грецького історіографа. Чи правомірні ці домисли автора вільного переказу? І наскільки вони відповідатимуть історичним подіям, про які йдеться в «Історії»?
Проблема ця надзвичайно складна і делікатна, а успіх її розв'язання залежить від багатьох причин. Тут і бездоганне знання епохи, і шанобливо-обережне ставлення до Геродотового твору, і відчуття історизму зображуваних подій, і дотримання певної міри домислу, і розуміння відповідальності, і — врешті — наявність внутрішнього письменницького такту. Але найголовніше — це збереження історичної правди — тієї, що її знаходимо в творі Геродота. Не може бути ніяких спроб «доповнювати» великого історіографа, бо саме тоді домисел стає неправомірним — як і в тих випадках, коли він порушує ходу історичних подій, змінює їх у напрямку, що виявляється «зручнішим» для пояснення дій чи вчинків героїв, так і тоді, коли довільно змінюються дати, назви, імена, доведена історіографом причинність вчинків тієї чи іншої історичної особи.
Іванові Білику пощастило уникнути всіх цих ускладнень. Його домисел, не порушуючи історичної правди, перетворює здебільшого лаконічну розповідь Геродота на цікаві оповідання про життя еллінів, єгиптян, персів, скіфів та інших народів, про подвиги народних героїв, про марнолюбство, пихатість і злочини монархів та їхніх челядників.
ВАДИМ ПАЩЕНКО