З «Табору зелених жаб» шестеро наших носильників повернулися назад у Пільяро. На прощання вони обняли нас, перехрестили, благословили і навіть поцілували чесно зароблені, але досить-таки засмальцьовані асигнації. Двоє пеонів, Давид і Данієль, залишилися. Це були симпатичні хлопці-метиси. Вони не боялися важкої роботи і своєю поведінкою спростували балаканину, буцімто метиси — несумлінні люди. Давид до того ж виявився ще й чудовим кухарем, що нам було дуже до речі.
Ми зробили в «Таборі зелених жаб» одноденний перепочинок. Андраде взяв лоток і подався до річки, але не знайшов там ані зернинки золота. Я тим часом зайнявся ловами і досяг більших успіхів, ніж Андраде: мені пощастило спіймати з півдесятка жаб, не відомих ще науці, принаймні ніким не описаних.
А наступного дня ми знову вирушили в похід. Попереду йшли Давид і Данієль, прорубуючи мачете прохід там, де показував Андраде: ми шукали доступу до Серрос Льянганаті, гори скарбів. Мені не раз доводилось подорожувати по важкій для переходу місцевості, але такої дороги я ще не зустрічав ніколи. Дерева, камені й скелі були вкриті густим мохом і скидалися на мокру губку. Не можна було знати наперед, чи сук або корінь, за який ти тримаєшся, не гнилий, чи ти не впадеш у глибоку яму, яких там скрізь повно — все було сховане під товстим шаром моху. В’юнкі стовбури й гілки пнулися в усі боки, ніби величезні гадюки, утворюючи непролазний лабіринт. Прокласти стежку крізь цей зачарований ліс було майже неможливо, принаймні страшенно важко: подекуди ми дерлися, як мавпи, метрів два чи й більше од землі, а подекуди прорубували тунель. Раз у раз натикалися на стрімкі слизькі скелі, і тоді доводилось обходити їх. Перші два дні всі наші зусилля були марними: кожний новий маршрут приводив нас до яких-небудь непрохідних скель. Але минуло ще два дні виснажливих спроб, і ми, нарешті, вибралися із заростей. Важко дихаючи, страшенно стомлені, ми рачки видряпалися на пагорб, з якого відкрився чудовий краєвид. На півночі і північному сході вимальовувались чіткі силуети багатьох безіменних і недосліджених вершин. Ще далі розляглося море джунглів, серед яких, мов острів, стирчав вулкан Сумако.
За розрахунками Андраде, ми були недалеко од мети. Тепер ми мусили знайти ущелину й озеро, де, згідно з описом Вальверде, було заховано золото.
Але що тут почалося! Шість днів і шість ночей безперестанку лив дощ, Льянганаті огорнули холодні хмари, крізь які нічого не можна було побачити. Я захворів: у мене піднялася температура, голова розколювалася з болю, і кожний крок коштував мені неймовірних зусиль. Місцевість була майже непрохідною: глибокі ущелини, прямовисні слизькі скелі. Траплялися дні, коли ми ледве просувалися на кількасот метрів. І тільки дивом ніхто з нас не розбився на смерть: ми раз по раз зривалися в провалля й розколини, сховані під мохом та чагарником.
Тварин ми зустрічали рідко. Було видно, що ці віковічні зарості надто густі для великих ссавців. Першого тижня нашої подорожі ми, як я вже казав, скрізь бачили сліди пуми, ведмедя, оленя й гірського тапіра, а також зустрічали самих тварин.
Андраде Марін влучно назвав гірського тапіра «інженером джунглів». Він вважає його найкращим помічником мандрівників: стежки й тунелі тапірів — певна вказівка на те, що місцевість прохідна. Між іншим, тапіри вміють знаходити найбезпечніший і найкоротший шлях через перевали.
Але тепер ми опинилися в таких хащах, у які не заходили навіть гірські тапіри; вже з цього можна зрозуміти, куди нас занесло. Щоправда, часом ми бачили птахів — вони анітрохи нас не боялися і тільки зацікавлено позирали, коли ми підходили до них зовсім близько. Птахи, певно, дивувалися, звідки тут узялися такі незвичайні істоти. Найкумеднішими були маленькі зелені колібрі, ніби одягнені в біленькі штанці.
Якщо світ тварин не відзначався різноманітністю, то тим багатшою була рослинність. Довкола цвіли чудові орхідеї величезних розмірів та інші прегарні рідкісні квіти, яких я ніде більше не бачив.
Після цілого тижня безперервних дощів випало кілька ясних ранків, і ми змогли сяк-так зорієнтуватися. Андраде був задоволений: все цілком співпадало з дерротеро, запевняв він, залишилось якихось два три кілометри до кінця подорожі. Проте ці «два-три кілометри» виявились безконечними. Ми кружляли, обминали непролазні місця, просуваючись уперед із швидкістю черепахи, а третього дня нам знову перетнула шлях глибока стрімка ущелина. Ми спробували спуститися вниз з допомогою мотузок, але вони виявились надто короткими. Довелося знову шукати кружної дороги. А вона обіцяла бути довгою!