Дозвольте тепер навести запис із щоденника, зроблений через два тижні після цього. З нього ви дізнаєтесь про нашу другу спробу знайти місце, де сховано скарб.
«… Дощ не перестає лити вже кілька діб. Наш табір розташований на схилі гори, і вода тече просто крізь нього. Як ми не шукали, але не знайшли рівного місця для табору. Все намокло, дрова сирі, і Андраде довелось три години дмухати на головешки, щоб закипів казанок води. Зараз, о дев’ятій годині ранку, ми знову вирушаємо до схову. За нашими розрахунками, він має бути десь зовсім близько.
Я, здається, теж скоро повірю, що Льянганаті — тьєрра енкантада — зачарована країна, яка весь час змінює свій вигляд, аби шукачі скарбу не знайшли слідів! Першого разу, залишаючи Льянганаті, ми думали, що за кілька днів досягнемо мети. Та ось уже минуло два тижні, як ми вийшли з того місця, звідки тоді повернулися, а до скарбу, мабуть, було так само далеко. Треба сказати, що досі наш шлях цілком відповідав вказівкам дерротеро, але тепер почалися розходження. Певно, за п’ятсот років, відколи Вальверде побував тут, землетруси і обвали змінили географію цього місця. Однак Андраде не занепадає духом — навпаки, він ні на мить не сумнівається, що за два-три дні ми досягнемо мети…»
Після цього запису минуло ще три дні, а в нас нічого не змінилося. Ми тільки впевнилися, що за той час, на який нам ще можна було залишатися тут, не дійдемо до кінця, коли не знайдемо іншої дороги, бо місцевість стала майже непрохідною. Ми раз по раз натикалися на ущелини та провалля і врешті змушені були знову повернутися до вихідного пункту біля підніжжя Серрос Льянганаті. Звідти ми вирушили у великий обхід, який обіцяв забрати в нас цілий тиждень, щоб атакувати гору з іншого боку. Зате тепер я вперше був переконаний, що ми таки знайшли справжній слід. Чари розвіялися: все до дрібниць відповідало дерротеро.
Ми перевірили запаси харчів. Чи вистачить їх на зворотний шлях? Переважили все, що в нас було: виявилось не дуже багато. Можливо, якщо їсти трохи менше, на тиждень вистачить, але на два — аж ніяк. А щоб досягти мети, нам треба ще два тижні, коли не три. Хоч-не-хоч, а довелося вдруге повертатись ні з чим. На серці в нас було важко. Але, може, все склалося на краще? Бо погода зненацька зіпсувалася, почались дощі і бурі, річки порозливалися, в горах раз у раз траплялися зсуви. Ми так виснажились, що, опинившись нарешті в Тамбо де Мама Ріта, я мимохіть питав себе, чи варте все золото на світі отаких мук?
Отже, знову невдача! А може, всьому кінець? Зовсім ні!
Ми відразу ж визначили дату нової експедиції в Льянганаті — кінець вересня наступного, 1952 року. Хіба можна було здаватися тепер! Ще одне зусилля, і ми знатимемо напевно, існує золотий скарб чи ні. Для Андраде це мала бути чотирнадцята мандрівка в Льянганаті.
Невдовзі після нашого повернення в Кіто Андраде прийшов до мене дуже схвильований.
— Ти часом не чув про двох шукачів скарбів, які колись давно побували саме там, де й ми? — спитав він. — Кажуть, що один з них упав в ущелину і розбився на смерть.
— Ні, я нічого не знаю про це.
— Я теж, — задумливо мовив Андраде. — А здавалося б, кому ж тоді й знати, як не мені! Мабуть, усе це вигадка…
— А хто тобі розповідав про них?
— Та… хай я скажу тобі іншим разом.
А ще через два тижні Андраде завітав до мене знову, весь аж сяючи з радості.
— Це правда! — вигукнув він.
— Що правда?
— Це сталося дев’яносто чи сто років тому. Два англійці, морські офіцери, вирушили шукати скарб Вальверде. Вони були цілком упевнені, що знайшли справжній слід, і ми, здається, йшли тим самим шляхом! Переходячи ущелину, один з них упав і розбився на смерть. Тоді другий повернувся назад. Про все це написана в одній англійській книзі, виданій вісімдесят років тому. Отже, все, що вона говорила, підтвердилося!
— Хто вона?
— Ворожка.
І тут я довідався, в чім справа. Моя теща знала в Кіто одну ворожку, про яку йшла слава, що вона просто надзвичайно вгадує майбутнє. Теща взяла з собою до неї Андраде; мене вона не насмілилася запросити, знаючи, що я ставлюся до віщунів без належного довір’я.
— Оцей чоловік лаштується в подорож, — сказала теща ворожці. — Чи йому пощастить там?
Ворожка засвітила свічку, довго дивилася на вогник, потім почала казати:
— Це буде важка подорож по цілком дикій країні. Доведеться прорубувати собі стежку крізь хащі, брести через болота й річки. Багато хто ходив цим шляхом, шукаючи щось, але ніхто не знайшов. Тепер я бачу, що це таке! Золото, золото стародавніх інків. Золото поганців. Найближче до нього було двоє чоловіків. Вони знайшли справжній слід. Але один із них упав в ущелину, а другий повернувся назад. Я бачу, що й ви (ворожка показала кістлявим пальцем на Андраде) з трьома іншими були біля тієї самої ущелини. Однак вам не пощастило спуститися в неї. І не пробуйте! Бо буде лихо. Обійдіть навколо, так ви легше дістанетесь до скарбу. Але будьте обережні!