Це були сумні дні. Нам не пощастило не тільки з фільмом. Муньосу довелося викинути всі препаровані шкурки: від вогкості вони запліснявіли. Так пропала моя колекція рідкісних птахів і тварин з річки Кагуан! Скільки праці — і все марно. Або взяти нашого чорношкірого кухаря Хокке. Що з ним трапилось? Він якийсь байдужий до всього, ходить, мов сновида, не виконує навіть половини того, що йому доручено, не обзивається, коли його кличуть. На плиті і там, де лежать запаси, — брудно, посуд немитий.
Насправді кухаря було звати Хоакін, але Торгні ніяк не міг навчитися вимовляти це незвичне ім’я і прозвав його Хокке. Це прізвисько так і лишилося за ним. Ми знайшли Хокке — вірніше, він знайшов нас — у Пуерто Асіс, невеличкому селищі на березі річки Путумайо. Нам потрібен був кухар, а Хокке запевняв, що вміє чудово готувати їжу та ще й розуміється на моторах до човнів. Враховуючи все це, а також деяку обізнаність Хокке з англійською мовою, ми вирішили, що він — просто знахідка для експедиції. Щоправда, Хокке був досить- таки обшарпаний, але ми дали йому новий одяг захисного кольору, і він набув цілком пристойного вигляду.
Хокке усім нам сподобався. Звичайно, він дуже перебільшив свої знання і в кулінарії, і в механіці, однак цьому можна було зарадити. Зате він залюбки працював, завжди був готовий допомогти іншим і піклувався про всіх, як рідна мати.
Приказка говорить, що ніколи не можна позичати наречену і щітку до зубів. Хокке не мав ні того, ні другого, але якби мав, то, напевно, позичив би. Принаймні зубочистку він позичав.
Якось ми їли дикого індика, м’ясо було дуже тверде, і Торгні спитав, чи немає в когось із нас зубочистки.
Чистої зубочистки ні в кого не виявилось.
Тоді Хокке вигукнув.
— О’кей! Візьми мою!
Він витяг брудними пальцями з кишені на грудях обгризену зубочистку і щедрим жестом подав її Торгні.
Треба сказати, що Торгні повівся, як джентльмен.
Він узяв зубочистку, одвернувся, удаючи, що користується нею, потім витер її об штани і, сердечно дякуючи, повернув Хокке, який знову заховав її в кишеню.
Отже, в нас панувала цілковита згода. Ми були задоволені Хокке. Звичайно, Торгні хотів би, щоб наш кухар умів грати на гітарі й співати, як передбачалось у його сценарії, але фотогенічне обличчя Хокке до деякої міри компенсувало відсутність музичних здібностей. Хокке знав лиш один уривочок якоїсь індійської пісні, всього п’ять-шість нот, зате він насвистував і наспівував їх з райку до вечора. Тож не дивно, що дуже швидко ці «позивні» Хокке почали нас дратувати. Одного ранку я задля розваги вирішив підрахувати, скільки разів він виконає свою улюблену мелодію, поки закипить у казанку кава. Вогонь горів добре, бо дрова були сухі, і Хокке встиг проспівати свою «пісеньку» лише двадцять три рази.
А десь через три тижні після нашого знайомства з Хокке, коли ми пливли вгору по річці Кагуан, він зненацька змінився: зробився байдужий, роботу виконував абияк. Одного дня човен через його недбалість з усього розгону налетів на стовбур дерева і мало не перекинувся. Мотор, що не мав належного догляду, теж почав вередувати. Довелося звільнити Хокке від обов’язків моториста.
Не краще він виконував тепер й іншу свою роботу: готував їжу, діставав паливо тощо. Від його працьовитості не залишилося й сліду, він став понурий і замкнутий. Що з ним трапилось?
— У чому річ, Хокке? — спитав нарешті я. — Щось сталося чи ти захворів? Ти ж знаєш, що в нас повно ліків. Чим тобі допомогти?
— Та ні, містер, зі мною все гаразд.
— І ось що, Хокке. Ти б частіше купався. В таку спеку всім треба купатися, а тобі це просто необхідно. Пробач мені… але від тебе неприємно пахне…
Я ніколи не примушував своїх людей купатися, хоч інколи це й варто було б зробити, однак у випадку з Хокке я інакше не міг. Від нього не те що неприємно пахло, а просто-таки смерділо! А тому що він звичайно влаштовувався на ніч із своєю москітною сіткою поряд мене, моїм органам нюху доводилось скрутно, хоч я не можу сказати, що вони в мене дуже ніжні.
Після цього Хокке почав частіше купатися, але завжди аж тоді, коли смеркало. Правда, є люди, які взагалі соромляться зовсім роздягатися, навіть серед представників своєї ж статі, і я вирішив, що Хокке теж такої вдачі.
Після двох тижнів невеселої подорожі по річці Кагуан ми досягли озера Чайри і стали там табором. Як я вже казав, ми були похмурі, пригнічені, а Хокке ще більше псував нам настрій. Він здебільшого просто сидів, втупившись очима поперед себе, і якщо йому не нагадували, то не брався й за холодну воду. «Може, на нього напав якийсь тропічний психоз?» — думав я. А неприємний запах дедалі посилювався і став просто нестерпним.