Якось Торгні і Хорхе пощастило спіймати величезну рибину — кілограмів на п’ятдесят-шістдесят. Для нашого запасу харчів це було бажане поповнення. Хокке попросили почистити її і порізати на тоненькі шматочки, щоб їх можна було прокоптити над багаттям. Нам довелося кілька разів повторити прохання, поки Хокке, нарешті, взяв мачете і почав мляво — нам здавалось, що навмисне мляво — шкрябати рибину. Хорхе різким тоном наказав йому рухатись жвавіше. Хокке нічого не відповів, але працював так само повільно. А тут якраз Торгні плигнув до Хокке в човен, щоб показати йому, як треба нарізати філе, бо Хокке краяв товстенні шматки.
І Хокке зробив те, чого ніхто від нього не сподівався. Він дико заверещав, підняв мачете і націлився ним у Торгні. Тому довелось якнайшвидше тікати на берег.
— Хокке збожеволів! — закричав Торгні.
Ми почали пильно стежити за хлопцем. Хокке поступово заспокоївся, але більше не взявся за рибу, а, вибравшись із човна, повільно рушив до вогнища. Там він сів і втупився в полум’я.
Я підійшов, до нього.
— Що з тобою кінець кінцем діється, Хокке?
Він нічого не сказав, тільки звів очі і так само мовчки почав дивитися на мене.
— Відповідай же, Хокке!
Коли я вже майже втратив надію, що хлопець озветься, він мовив:
— Я так мучусь… і весь час мучився. Така страшна хвороба… а ви тільки лаєте мене! Дивіться, містер!
Він закотив штанину, я глянув і швидко одвернувся, боячись, що почну блювати.
На нозі в Хокке до самого клуба зяяла страшна рана — гнила, смердюча, повна черв’яків. Такої рани я ще ніколи не бачив. Як тільки він ще й досі залишався живий!
— Хокке! — сказав я, трохи отямившись. — Я ж давно питав тебе, чи ти не захворів, а ти відповів, що ні. Якого дідька ти мовчав? Адже ти знаєш, що ми маємо які завгодно ліки!
— Я боявся, що ви виженете мене, коли дізнаєтесь про мою хворобу, — пробурмотів Хокке.
— Бідолашний Хокке, — сказав я.
— «Бідолашний»! Хай йому чорт, цьому бідолашному! — обурився Хорхе. — Мені його анітрохи не шкода! Це ж давня рана, відразу видно. Вона була в нього ще в Пуерто Асіс. Та й не відомо, від чого вона. А він ще мав нахабство найнятися до нас на роботу! І ким — кухарем! Це ж злочин! Він міг підвести усю експедицію! Навіть якби завтра почалася гарна погода, ми все одно не могли б знімати фільму! Адже треба повертатися в Пуерто Легізамо, щоб урятувати цього негідника…
Жорстокі, але правдиві слова. У Хорхе було не черстве серце — навпаки, але така мужня, відверта, звикла до труднощів людина, як він, не могла сказати інакше.
Наступного дня ми знялися з місця і рушили назад по течії річки Кагуан. Хокке ми начинили пеніциліном, перев’язали ногу і, звичайно, більше нічого не примушували робити.
— Тепер ми матимемо приємність готувати їжу нашому шановному пасажирові — колишньому кухареві, — бурчав Хорхе.
Сам Хокке майже не розтуляв рота. Інколи він стогнав, і ми давали йому краплі, щоб затамувати біль. Однак на апетит він не скаржився. Поступово настрій у Хокке покращав, і скоро він знову почав наспівувати свою пісеньку, якої ми вже давно від нього не чули.
Та поки ми здали свого хворого в лікарню при військовій базі в Пуерто Легізамо на річці Путумайо, він зробив нам ще один сюрприз. Сталося це на річці Кагуан; ми з усього розгону наїхали під низько навислу гілляку, і частину вантажу разом з Хокке змело у воду.
І тоді ми побачили, що наш кухар ще й не вміє плавати.
Він пірнув, випірнув, відчайдушно розмахуючи руками, і знову зник під водою. Коли б не Хорхе, який миттю кинувся йому на допомогу, Хокке потонув би.
Коли Хокке отямився, він тремтячим голосом звернувся до Хорхе:
— Дякую, дон Хорхе! Ви врятували мені життя.
Хорхе вдав, що не чує. А мені сказав:
— Хай йому чорт! Нічого не міг із собою зробити. В таких випадках дієш просто інстинктивно, не думаючи…
В Пуерто Легізамо занедужав Вальтер Буберг. Він змарнів і мріяв тільки про те, щоб якнайшвидше повернутися додому. І якраз із цим нам пощастило: один німець підкинув нас до Боготи на своєму літаку, що вже ледь тримався купи. (Під час наступного рейсу ця стара коробка таки впала в джунглі). Німець скуповував в Амазонас каучук та інші цінні товари і вигідно перепродував їх у Боготі. При нагоді він перевозив також пасажирів і вантаж. Здавалося, що в його літаку не залишилось жодної вільної щілини, проте він забрав і нас, і наші речі. Щоправда, більша частина спорядження залишилась в Пуерто Легізамо: ми з Торгні твердо вирішили повернутися і докінчити роботу, як тільки перестануть іти дощі.