Кінцевою метою нашої подорожі була місцевість Ла Сіудад де Мадрігаль біля річки Паїти. Там в епоху іспанських завоювань виникло місто, але навколишні індійці зрівняли його з землею, а напасників, котрі пробували підкорити їх, повбивали. Руїни заросли хащами, і від міста не залишилося й сліду. Але десять років тому на його місці з’явилося маленьке селище, і джунглям довелось поступитися місцем полям і пасовищам. Саме там і водяться величезні жаби, однак трапляються вони дуже рідко. Хоч шість членів експедиції і всі мешканці селища шукали їх три дні і чотири ночі, було знайдено тільки три жаби, та й то лиш одна з них виявилась дорослою. Зате важила вона цілий кілограм!
Ми полювали не тільки на гігантських жаб. Минулого разу я знайшов тут невеличку яскраво-червону жабу, яка теж виявилася невідомою науці. Це отруйна жаба; на спині у неї є спеціальні залози, які виділяють отруту. Індійці в Чоко, на південному заході Колумбії, використовують її для своїх стріл. Коли отрута попадає на відкриту рану, людина чи тварина відразу гине.
Мене попросили привезти ще кілька екземплярів цієї незвичайної тварини, і я пообіцяв жителям селища за кожну жабу по цілому песо — понад дві крони на шведську валюту.
Це виявилося великою помилкою з мого боку. Я мало не спорожнив усю експедиційну касу! Наскільки рідко трапляються гігантські жаби, настільки, очевидно, поширені тут ці маленькі червоні жаби.
Першим прибіг до мене хлопчина з десятком жаб, і я дуже зрадів. Але скоро перед нашим будинком уже стояла черга мисливців за жабами віком від п’яти до дев’яноста років. У кожного з них була банка, згорток чи пакет із бананового листя з жабами. Довелось посилати кількох хлопців попередити тих, котрі ще не повернулися, що мені й цих жаб забагато. Я вибрав, скільки треба було, а решту випустив. Кілька хвилин після того перед нашим будинком лежав ніби живий червоний килим.
Через три дні ми з удавом, гігантськими і червоними жабами повернулися з Ла Сіудад де Мадрігаль в Пасто. Я б охоче затримався там довше, бо одержав багато замовлень із зоопарків і музеїв на свою «Буфо», але для нас найважливішим був фільм, і довелося поспішати.
Поверталися ми теж не без пригод, проте прибули щасливо, хоч і страшенно стомилися. Приїхали ми пізно вночі, а наступного ранку прибиральниця мало не дістала паралічу серця, коли відчинила двері до ванної кімнати і побачила гігантських жаб. Добре, що вона хоч не помітила живого удава, а то ще нам довелося б виселятися з готелю.
«А як же фільм?» — спитаєте ви.
Ось що записав про це Курт Вальгрен.
«… Ранок у Пасто. Сонце невпинно підіймається до зеніту. Будинки й вулиці наче хитаються в гарячому мареві. Дзвони на численних церквах дружно передзвонюються, скликаючи людей до відправи. Однак я цього всього майже не помічав, коли виходив од найкращого, як мені сказали в готелі, фотографа. Я тримав у руках шматки кіноплівки, такі чорні, що на них насилу можна було помітити невиразні контури. Це були проби, які мали нам показати наслідки нашої першої, такої важкої експедиції в Анди.
Щоправда, у вантажі, який ми заздалегідь відправили із Швеції в Колумбію, у нас було, крім запасної камери, кілька пляшок проявника і закріплювача, але транспортна фірма щось наплутала, і спочатку ми мусили обходитись без цих важливих матеріалів. Єдине, що можна було зробити, це звернутися до місцевих фахівців.
Ще вчора, оглядаючи біля входу до фотографії зображення шановних жителів Пасто, я почав сумніватися, що зможу одержати тут допомогу. Мій сумнів ще збільшився, коли маленький, худий, обшарпаний чоловічок з запалими очима, неголений, у вицвілому від давності капелюсі з обвислими крисами впустив мене в своє «ательє». Ми опинилися в напівтемній кімнаті, де на одній із стін висіла якась брудна ганчірка — очевидно, вона правила за тло для знімків. Уся «техніка» складалася з старого «Кодака» 6X9 і двох фотоламп з саморобними паперовими рефлекторами, що скидалися на зів’ялі лілії. Скрізь висіли давні, засохлі негативи, схожі на липучки для мух. Жалюгідні меблі — стіл і стілець — були геть завалені скрюченими, пожовклими знімками, старими газетами та іншим мотлохом. Фотограф повів мене за ганчірку — в «лабораторію». Там всюди валялися порожні пляшки, побиті ванночки й недогарки свічок. А втім, тут було досить темно, щоб проявити мої негативи — все інше мене не цікавило.
Маленький наляканий чоловічок пообіцяв, що точно витримуватиме час проявлення і температуру розчину і що все буде готове завтра вранці.