Чотири дні ми милувалися цією казковою природою. Потужна машина везе нас то вгору, то вниз вузькою дорогою, такою звивистою, що здається, ніби вона зав’язується у вузол. Анди в сонячному промінні! Яка це мала б бути невимовна краса, і які можна б зробити кадри! Та що вище ми піднімаємось, то рідше бачимо сонце. Важкі, пошматовані хмари пливуть одна за одною, зупиняються, наче бажаючи відпочити, і знесилено опускаються на нас, мов гігантські звірі, що вкладаються спати. Все огортає вологий туман, який інколи переходить у зливу. Як тут знімати фільм? Доводиться годинами чекати, поки сонце на мить кине крізь хмари пучок променів, на таку коротку мить, що не встигнеш налаштувати апарат, як воно знову сховається. А ми далі петляємо на своїй машині, вперто чекаючи сонця. Врешті ми вирішуємо показати подорож по Андах такою, якою вона є насправді. Ми знімаємо зливи, тумани, густі присмерки, що швидко огортають усе навкруги. Я роблю безліч кадрів, хоч знаю, що все одно не зможу вірно передати того дивного настрою, який викликає цей казковий краєвид.
В Естасіон — маленький заїзд для мандрівників — ми прибуваємо у великий дощ пізно ввечері. Довгий ряд халуп із дощок тулиться на скелястому виступі, борючись за місце з вузькою дорогою, і здається, що вони ось-ось упадуть з кілометрової висоти в Амазонську долину, яка розстилається унизу. Хазяїн зустрічає нас широкою посмішкою на вилицюватому, круглому, як місяць, обличчі. Дерев’яна підлога відчайдушно скрипить, здивована такою кількістю відвідувачів, а стеаринова свічка, увіткнута в пляшку від рому, схвильовано моргає, боязко освітлюючи злиденні меблі. По бляшаному даху люто періщить тропічний дощ, а ми жадібно накидаємось на густий суп із маніока та зелених бананів.
На столі з’являється півпляшки рому й чарка. Чарка йде по колу, стає тепліше, і настрій піднімається. «От якби все це зняти для фільму!» — каже хтось. І тут я згадую гасову лампу біля входу, що, незважаючи на дощ, намагається відвоювати собі хоч трошки місця в чорному мороці.
Рекламні плакати з мадонною, що пропонує прохолодний напій, і з Христом, що вихваляє якусь марку сигарет. Грамофон з часів ще до першої світової війни, який у божевільному темпі горлає румбу. Невгамовний папуга. Хазяїн заїзду, члени експедиції. Я переходжу від одного об’єкту до іншого, озброївшись кінокамерою та гасовою лампою, і знімаю, знімаю…
Уже далеко запівніч ми розвішуємо вздовж і впоперек свої гамаки і засинаємо під шум дощу…»
Четвертого дня, після карколомного спуску з Естасіона, ми досягли справжніх тропіків з вологими вічнозеленими лісами і подекуди невеличкими плантаціями цукрової тростини чи бананів.
Назустріч, мало не зачепивши нас, промчав автомобіль. На задньому сидінні лежав телеграфіст з Пуерто Умбрії, смертельно поранений кількома пострілами з пістолета. Його везли до лікарні в Пасто.
Одразу після Пуерто Умбрії нас зупинили два поліцаї і попросили підвезти. Вони були озброєні до зубів — шукали того, хїо стріляв у телеграфіста. Проте особливого ентузіазму вони не виявляли.
Трохи далі ми підібрали ще одного пасажира — інспектора телеграфного управління. Він пояснив нам, що зв’язок перервано: комусь треба було дроту, і він одрізав собі метрів з п’ятдесят.
Надвечір ми добралися до Вільяфлора над річкою Путумайо. Там дорога скінчилася, і наступного ранку ми пересіли у великий, дванадцять метрів завдовжки, човен, який помчав униз бурхливою річкою із швидкістю глісера. Цього дня ми досягли селища Пуерто Асіс, і тут експедиція поповнилась ще одним членом. Це був високий стрункий негр Ліно Квіньонес, якого ми найняли за кухаря та для інших послуг. Завжди веселий, він дуже любив співати і грати на гітарі. Ми тільки раз бачили Ліно сумним — коли хтось ненароком наступив на гітару і проломив її. Але наш звукооператор Олле, що виявився майстром на всі руки, зумів з допомогою фанери і клею «Карлсон» полагодити гітару. Звичайно, після ремонту інструмент мав не дуже гарний вигляд, але грати можна було, і Ліно повеселішав.
А наступного дня в нашій експедиції з’явився ще один учасник, уже восьмий, який відрізнявся від нас усіх насамперед своїм чіпким хвостом.
Ми назвали його Лабаном. Це було мавпеня з породи ревунів, таке завбільшки, як кіт. Гарним його не можна було назвати — ревуни далеко не найкращі із створінь господніх! — зате він виявився напрочуд веселий, кмітливий, мав яскраво виражену вдачу і свою багату мову, яку з часом і ми навчилися розуміти.