У самій річці теж вирувало життя. Ми бачили безліч кайманів, черепах і риби — та ще й якої риби! В нас був з собою спінінг, розрахований на п’ятикілограмових щук. Не встигали ми закидати його, як поплавок відразу ж ховався під водою. Проте ми не спіймали жодної рибини. За першим разом клюнув величезний оранжевий пехеррей. Кілька разів несамовито шарпнувшись, він уже над водою перекусив подвійну волосінь. Ми замінили її. Друга рибина одірвала гачок. Ми мали з собою три волосіні, проте їх вистачило тільки на п’ять хвилин.
Пропливши півдня вгору по Ріо Каукайя, ми стали табором. Хоч була суха пора року і сонце немилосердно пекло, нам довелося витримати раптовий кресіенте — повідь, викликану зливами в горах. Залишивши табір уранці, ми повернулись до нього аж надвечір. За цей час річка піднялася на цілий метр, намети стояли вже уводі, і Ліно квапливо переносив наше спорядження на пагорб. Довелося спішно шукати іншого місця для табору.
Про наше перебування на Каукайї, про труднощі, яких ми зазнали, знімаючи фільм у задушливу спеку, про пошуки анаконди нехай розкаже Курт Вальгрен.
«… Ранок у джунглях. Кошлатий праліс струшує з себе серпанок туману, і він пливе вниз по сонній річці. Стомлені після нічних пошуків їжі мільйони москітів ховаються на спочинок. Але в ту саму мить, коли перші сліпучі промені сонця розбиваються об гладеньку поверхню води, з кущів вилітають міріади кровожерних мух і накидаються на свої жертви. Я сиджу беззахисний перед наметом і перезаряджаю касету, коли вони насідають на мене. Обидві руки я засунув у мішок, що не пропускає світла, а намазатися рідиною від комах мені не спало на думку. Одна мить — і плечі в мене геть обкусані. У відчаї я витягаю руки з мішка, жертвуючи плівкою. Конквістадори, монахи, мандрівники минулих років — як вони витримували бодай один день у цій країні без рятівної рідини?..
… Ось уже кілька годин ми прорубуємо мачете стежку крізь плетиво бородатого повітряного коріння, покрученого гілля і колючих пальм. В’юнкі рослини намагаються полонити нас, а підступні ліани на кожному кроці загрожують пасткою. Повітря вологе й задушливе. Сорочки в нас потемніли від поту. Нарешті попереду з’являється яскраво-зелене болото. Повалені гігантські дерева простягають до неба у німому відчаї свої чорні віти-руки. Маленька блискуча рибка, вискочивши з води, порушує гарячу тишу. На масній поверхні болота лопає кілька бульбашок газу. Тут живе водяний удав — анаконда. Ми балансуємо по гнилих стовбурах, переступаємо їх, провалюємось по пояс у багно, а за нами невідступно летять хмари мух. Камера стає дедалі важчою. Вона обпікає мені долоні, коли я беру її в руки, щоб зняти чергові кадри. І ось відбувається неминуче. Чути протяжний тріск. Набухла од вологи плівка заїдає, і подавальний механізм рве перфорацію. Я пробую замінити касету. Знявши кілька кадрів, знову чую тріск. Ні, мабуть, більше нічого не вийде. Засмучені невдачею, ми шукаємо далі анаконду, але я хочу одного: щоб ми її сьогодні не знайшли. І моє бажання здійснюється.
Увечері я мордуюся над касетами, намагаючись розрядити їх. Руки в мене мокрі від поту. Світлочутливий шар став схожий на сметану чи жувальну резину. Врешті мені все-таки щастить вкласти плівку в металеві коробки. Але вечір надто росяний, щоб я міг розібрати камеру. В похмурому настрої залажу під москітну сітку і ще довго не можу заснути…
… З самого ранку немилосердно пече сонце. На ящику під брезентовим наметом лежить розібрана на частини камера. Олле взявся допомогти мені, і ми протираємо, чистимо і змащуємо кадрове віконечко і подавальний механізм — плівка повинна проходити якомога легше. Треба багато часу, щоб у цій жарі зібрати апарат і перевірити, як він працює. Потім ми снідаємо і знову вирушаємо на пошуки анаконди. Але цього разу я беру з собою пляшечку мастила і, як тільки плівку починає заїдати, обережно змазую механізм. Цілий тиждень ми, обливаючись потом, марно шукаємо гігантську змію. Потім повертаємось назад, у Пуерто Легізамо…»
Так само, як і в Пасто, в Пуерто Легізамо Курт знайшов людину, яка взялася зробити нам кілька проб.
«… Неділя в тропіках. Маленький відважний літак із сердитим ревом приземляється на аеродромі, але й цього разу без нашого спорядження. Настрій у нас падає. Ми вирушаємо в місто до ель професор — шкільного вчителя, котрий водночас обслуговує тутешніх жителів і як фотограф. Учора ввечері я дав йому проявити кілька проб, а Рольф довірив учителеві частину своїх знімків. Ми не застаємо його вдома, виявляється, він, крім того, що фотографує, ще й розводить бойових півнів. Хрипкий крик птахів і захоплені вигуки глядачів допомагають нам без труднощів знайти місце, де відбувається змагання.