Посеред маленької арени сидить навпочіпки вихователь молоді і оббризкує ромом істеричного півня. Обличчя в нього червоне від хвилювання й алкоголю. Глядачі верещать. Кілька хлопчаків підбирають на піску недокурки і допалюють їх.
І ось обидва півні стають у позу професіональних бійців — змагання починається. Дзьоби замість шпаг, удари завдаються за всіма правилами. Спочатку вони нападають обережно, зважуючи кожний рух — треба вивідати силу і тактику супротивника. Потім темп бою наростає. Блискавичні випади і контрвипади, рев натовпу. Знімається курява, на всі боки летить пір’я. На гарячий пісок, який жадібно вбирає в себе кожну краплю вологи, капає кров. Байдужі до всього хлопчаки допивають із пляшок залишки пива. По піску мелькають швидкі тіні — то над ареною, нетерпляче чекаючи кінця змагання, літають шуліки. Збуджені до краю півні ведуть війну не на життя, а на смерть. Б’ють дзьобами і ногами, цілячись гострими шпорами в голову ворога. Вбити або загинути самому! Ось один з них завдає нищівного удару. Шпора впивається в голову супротивника. Півні скачуть по колу в дикому танці, летить пір’я, юшить кров. Ель професор програв. Крик і лайка зливаються в суцільний вереск. Учитель хапає свого конаючого півня. Тіло птаха ще кілька разів шарпається, поки з нього не витікають останні краплі крові. Ми питаємо вчителя про свої негативи. Маньяна де маньяна — завтра вранці все буде готове…
… У віконечку бамбукової хижі привітно погойдуються фотоплівки, вивішені сушитися. Деякі з них посклеювалися і марно намагаються одірватись одна від одної. Вітер припорошує їх курявою. Ель професор виходить нам назустріч. Він вважає, що нам пощастило, особливо з деякими фотографіями. З кіноплівкою справу гірша: надто малий формат. «Ну нічого, — винувато каже вчитель, — ви б побачили, з якими негативами часом приходять до мене! Кожен може зазнати невдачі. Я сам учора втратив на своїх півнях понад п’ятсот песо…»
Перш ніж ми встигаємо збагнути, що робить фотограф, він підходить до вікна і грубо роздирає негативи, що посклеювалися. Нас охоплює страшне почуття. Так, мабуть, ми почували б себе, якби він живцем роздирав одного із своїх півнів. На негативах видно довгі білі подряпини. Добре, якщо уціліла хоч половина кадрів.
І, звичайно, зіпсовані найкращі Рольфові фотографії. Власне, ті, які він сам вважав найкращими. Ті, що залишились, більше скидаються на мозаїку — на них годі й шукати чітких контурів.
Поки Рольф гарячково пробує розпізнати знімки, я шукаю свої проби. Ось вони — розп’яті на стіні бамбукової хижі. Де верх, де низ — не второпаєш. Я розглядаю їх у лупу, але не знаходжу нічого схожого на те, що знімав. Я кажу вчителеві, що ні мій «Кодак», ні я тут ні при чому — винен той, хто проявляв плівки. Вчитель обурюється: «Зовсім ні. Де мені було взяти холодної води промивати негативи, коли в річці Путумайо вона ніколи не буває холоднішою тридцяти градусів? Добре ще, коли щастить охолодити її до двадцяти п’яти!»
Рольф переглянув усі негативи. Трьох бракувало. Ель професор вибачається. На жаль, учора ввечері, коли він полоскав їх у річці, була дуже швидка течія, а плівок так багато… От і вийшло так, що він дві чи три згубив і в такій темряві, звичайно, не міг знайти. Але ж і з тих, що залишилися, кілька кадрів є майже вдалих! А щоб добре фотографувати, потрібно терпіння і навички…»
Ми повернулися знову на річку Каукайя і згаяли ще тиждень на пошуки анаконди. Те, що сказав Вільямісар, підтвердили кілька індійців з племені хітото. Вони самі ось уже протягом чотирьох років не раз бачили це страховисько, і востаннє — кілька тижнів тому. Та як ми не шукали — усе марно, десятиметрова змія десь зникла.
Нарешті прибуло наше спорядження, і одночасно Курт одержав телеграму із Швеції: «Негативи добрі. Робіть і надалі таку видержку».
Нам відлягло від серця.
14
БОЛОТО ЛА АПАЙЯ
На саме різдво ми стали табором на маленькому острівку посеред болота Ла Апайя. Ні моїм товаришам, ні мені раніше ніколи не доводилось святкувати різдво в таких незвичайних умовах.
Ми прямували до індійського племені кофанів, яке живе над річкою Сан Мігель на кордоні Еквадору й Колумбії, і поспішали добратися туди, перш ніж обміліють річки. Проте всі ми стільки наслухалися про таємниці болота Ла Апайя, що не могли подолати спокуси, і завернули до нього.
Трохи на південь від точки, де екватор перетинає Ріо Путумайо, в неї впадає невеличка притока, змішуючи свою чорну воду з брудно-жовтими хвилями Путумайо. Ідучи вздовж звивистого русла цієї річки в північному напрямку, можна вийти якраз до болота Ла Апайя. Там, де річки зливаються, оселилося нечисленне напівцивілізоване плем’я індійців хітото, однак вони не зважуються ходити до болота: бояться великої гюїо — анаконди. Ла Апайю вважають домівкою величезної змії. Індійці розповіли нам, що кілька років тому один їхній одноплемінник поїхав туди ловити рибу: гюїо напала на нього і проковтнула.