Неможливо описати словами, яке враження справляло на нас казкове таємниче болото Ла Апайя тієї зоряної ночі, коли ми повільно пливли по чорній воді через понівечений мертвий ліс. Часом здавалося, що з неба зірвалася зірка і, заблукавши, безцільно метляє в просторі — це в темряві літав світлячок. Грубе, хрипке квакання великих жаб змішувалося з дзвінким кумканням маленьких жабок та безліччю інших звуків великих і малих болотяних мешканців, які прокидаються, коли настає ніч.
Вільямісар сидів на носі човна. Він безшумно, надзвичайно спритно вів наше вутле суденце вузькими проходами між поваленими стовбурами дерев та кущами. Час од часу він кричав, як кричать каймани весною:
— Ао-о-ом! Ао-о-ом! Ао-о-ом! — і лунко бив себе в груди. Часто з болота чути було відповідь.
Червоні вогники спалахували з усіх боків, але Вільямісар був перебірливий, його цікавили каймани щонайменше два метри завдовжки. За шкури таких кайманів платять по вісім песо за метр. А менші, як пояснив він, тут взагалі ніхто не купить.
Цієї ночі заробіток у Вільямісара був непоганий — понад сто песо. Мисливець убив гарпуном п’ять кайманів: із них найбільший був три з половиною метри завдовжки, а найменший — рівно два.
Наш друг був задоволений, але ще більше задоволення мали зграї стерв’ятників, які наступного дня влаштували справжній бенкет на обдертих крокодилових трупах.
Я багато разів брав участь у нічному полюванні на крокодилів у різних частинах світу: з неграми на тихоокеанському побережжі Південної Америки, з даяками на острові Борнео, з малайцями на Малих Зондських островах, але жоден з мисливців не міг зрівнятися з Вільямісаром. Він кидав гарпун надзвичайно швидко і влучно, потім цілком спокійно, з задоволеною посмішкою втягав у човен каймана, що відчайдушно пручався, загрозливо клацаючи щелепами і щосили б’ючи дужим хвостом. Торгні відразу ж загорівся.
— Це будь-що треба зняти! — заявив він.
І ми почали знімати — в неймовірно важких умовах, зате з блискучими наслідками. Кадри, що показують Вільямісара на полюванні, належать до найкращих у нашому фільмі «Анаконда».
Тільки на дуже короткий час, коли починало смеркати, освітлення дозволяло фотографувати, і ми щодня використовували цю мить з максимальним напруженням. Звичайно, деякі епізоди довелося інсценізувати, але артистами були живі каймани. Вільямісарові пощастило спіймати їх і, ризикуючи своїм життям, доправити цілком неушкодженими до табору. Такою ж небезпечною була й робота режисера. Та невдовзі Торгні почав ставитись до кайманів так зухвало й зневажливо, що ми дивувалися, як у нього залишились цілі руки й ноги. Вільямісарові, котрий за своє життя добре вивчив вдачу цих хижаків, аж відлягло від серця, коли було знято останню сцену з кайманами. Він заявив, що аж тепер збагнув усю мудрість прислів’я «бог дурнів милує». Як керівник експедиції, я теж не раз попереджав Торгні, що він має справу не з іграшковими крокодилами. Однак коли Торгні брався за режисуру, на нього не впливали ніякі перестороги і поради.
Ми зняли багато цікавого на Ла Апайї, зібрали чималі колекції, але великої гюїо, як не шукали, знайти не могли. Ми поспішали далі, до індійців племені кофаніз, і не могли довше затримуватися на болотах. За день до Нового року ми згорнули свій табір і вирушили вгору по річці Путумайо, а Вільямісар повернувся назад у Пуерто Легізамо з повним човном кайманових шкур.
Новий рік ми зустріли на маленькому острівку посеред річки Путумайо, а першого січня дісталися до річки Сан Мігель, у верхів’ї якої живе плем’я кофанів.
15
ПРОТИ ТЕЧІЇ ПО РІЧЦІ САН МІГЕЛЬ
Під час експедиції ми побачили багато незвичайних людей, почули багато розповідей про дивну людську долю.
Взяти, наприклад, іспанця, якого ми зустріли біля гирла річки Сан Мігель. Це був низенький, жилавий, пожовклий від малярії чоловік з довгою, на цілий сантиметр, сивою щетиною на передчасно постарілому обличчі. Він попав у цей забутий богом край п’ятнадцять років тому, втікши з Іспанії з політичних мотивів. Мешкав він тут сам один у жалюгідній бамбуковій хижці. Деякий час із ним жила якась вродлива індіанка, але потім залишила його — чогось не помирилися. Годувався іспанець із свого маленького клаптика землі, де росла цукрова тростина, банани і манюк. Крім того, він варив агуардіенте — ром. Коваль за професією, він виконував також ковальську роботу, і його хижа правила йому водночас за житло, кузню, гуральню та курник. На моє несміливе запитання, чи він справді звик до цього ножного, самотнього життя, іспанець відповів, що весь цей час почував себе надзвичайно щасливим.