— Тут я ніби король у власному королівстві, — заявив він. — Ніхто не втручається в мої справи, я роблю і думаю, як мені подобається…
Він наморщив лоба і стурбовано додав:
— Та скоро і в цих місцях уже не буде спокою… Послухайте, що сталося кілька місяців тому. В Амазонас приїхало двоє американців. Один сказав, що він ботанік, а другий — що журналіст. Але я відразу збагнув що до чого! Ботанік був зовсім не ботаніком, а поліцейським службовцем із Лос-Анжелоса, і приїхав він сюди із секретним дорученням. У його багажі знайшли жетон з написом «Шеріф», а про Лос-Анжелос він сам проговорився. Другий теж був такий журналіст, як я. Насправді він відомий атомник. А прибули ці панове в Амазонас і відвідували деякі маленькі озера в джунглях для того, щоб підшукати надійний сховок для політичних діячів і вчених Америки на випадок атомної війни, коли всі міста буде стерто з лиця землі. Звичайно, кращого місця, ніж безмежні праліси Амазонас, для цього й не знайдеш! На озерах можуть вільно сідати літаки-амфібії. І одного чудового дня вони будуть тут, ось згадаєте моє слово!
Марно я намагався заспокоїти іспанця, кажучи, що це просто витвір його багатої уяви. Та він тільки співчутливо глянув на мене і заявив, що я або дуже наївний, або не хочу дивитися правді у вічі. Я подумав, які чутки викличе наша поява в цих краях. Чи не пов’язуватимуть її з якимись міжнародними подіями? Певно, іспанець заявить: «Вони тільки називали себе шведами, а насправді це були російські шпигуни».
Після триденного плавання по Сан Мігель ми побачили ще одного білого — худого еквадорця з чорною бородою, який уже кілька місяців ловив тут рибу. Еквадорець зустрів нас радісними вигуками: він давно сидів без тютюну, кави й цукру. Ми дали йому трохи своїх харчів і були просто зворушені його вдячністю. Еквадорець прибув сюди з двома товаришами, але місяць тому вони попливли на великому човні вниз по Сан Мігель до Путумайо з тонною солоної і сушеної риби.
— Їм уже давно час би повернутися з грошима і харчами, — похмуро сказав еквадорець. — Ви їх часом не бачили? Ні! Значить, вони подалися до Пасто і там усе пропили. Треба менше покладатися на так званих друзів, тоді й лиха не знатимеш.
Еквадорця непокоїло не тільки це: він боявся індійців племені тете. Хтось нібито бачив їх недалеко від того місця, а він не чекав добра від зустрічі з дикунами.
Невелике плем’я тете живе між річками Агуаріко і Сан Мігель, але де саме — ніхто не знає. За розповідями мандрівників, воно дуже схоже на дике плем’я аука в східному Еквадорі, яке я відвідав 1949 року. Очевидно, індійці тете — маленька група племені аука, яка вирішила переселитися далі на північ. Спосіб життя в них дуже примітивний, вони ходять зовсім голі. Кажуть, що ці люди відзначаються великою войовничістю і не хочуть мати жодних справ ні з білими, ні з індійцями, які живуть у сусідстві. З ними не раз пробували налагодити дружні стосунки, але все було марно. Кілька років тому до дикунів пробрався католицький місіонер із двома супутниками. Одного з них індійці вбили, а сам місіонер з другим супутником ледве втік.
Я ж думаю, що про індійців тете можна сказати те саме, що й про багато інших племен Амазонас: вони нікому не чинять зла, поки їх ніхто не чіпає. А білих вони зустрічають неприязно, бо добре знають, що з їхньою появою завжди пов’язані великі неприємності. Якраз у цих місцях, довкола річки Путумайо, білі уславились надзвичайно жорстоким ставленням до індійців, особливо в кінці минулого століття і на початку цього, коли тут добували каучук. Десятки тисяч індійців було вбито, часто після страшних тортур, до того ж по берегах річки Путумайо білі постійно влаштовували безжальне полювання на рабів. Усе це добре запам’ятали індійці, тож не дивно, що багато племен, котрі раніше мали зв’язки з білими, тепер подалися в глиб джунглів, аби там жити собі в мирі і спокої.
У тому місці, де ми зустріли еквадорця з помічником-індійцем, річка Сан Мігель стає дуже бурхливою. Вкриті піною пороги і підступні вири дуже швидко переконали нас, що тут не так просто плисти човном.
На одному завороті, де течія була особливо швидка, гвинт нашого човна вдарився об камінь і зламався. Ми хотіли дістатися до берега з допомогою весел і жердин, однак течія підхопила човен і швидко понесла вниз. Ми з Куртом вискочили на мілкому місці і спробували притримати його. Але де там! Наше суденце й далі з блискавичною швидкістю мчало вниз, а я і Курт, учепившись за борт, пливли тепер за ним. Раптом ми почули: