— Негайно пускайте, бо розіб’єтесь!
Човен з усього розгону несло на камінь. Ми вмить відпустили борт і спробували доплисти до берега. Мені пощастило вибратись на сушу десь аж за сто метрів від того місця, а Куртові довелось гірше: він наковтався води і зовсім знесилів. Однак він не розгубився — набрав у легені повітря і плив на спині, аж поки ми його не виловили з човна, який після сутички з каменем розвернувся і знову рушив угору проти течії — до того ж досить швидко, тому що всі налягли на весла.
Виявилось, що наш новий товариш, еквадорець, добре знає річку. Два наступні дні він був у нас за лоцмана, і ми посувалися вперед більш-менш щасливо. Але виснажились до краю. З кожним днем Сан-Мігель ставала бурхливішою і мілкішою. Тепер ми тільки в деяких місцях вмикали мотор. Нам раз по раз доводилося вилазити з човна і, чалапаючи по воді, тягти його проти швидкої течії. Водночас треба було остерігатися, щоб не наступити на хвостоколів, які аж кишіли в річці. В’їдливі мухи теж не давали нам спокою.
За кілька годин до того, як починало смеркати, ми ставали табором десь на піщаному березі. Ліно розпалював вогнище і готовив їжу, інші напинали намет, намагаючись влаштуватися якнайзатишніше. Поки варилася вечеря, кожен щось робив. Курт і Олле вовтузились з кінокамерою і апаратом для звукозапису — за ними треба було доглядати, як за малою дитиною, — запаковували зняті вже плівки, прослухували магнітофонну стрічку і записували з щоденник усе, що було зроблено за день. Торгні допомагав їм. Ми з Муньосом розбирали і препарували свої знахідки — більш чи менш рідкісних тварин. Хорхе, пристрасний мисливець, брав рушницю і йшов у ліс або пробував щастя з остенем на річці і часто повертався з якою-небудь здобиччю. Він усе сподівався, що зустріне «ель тігре», однак, хоч ми скрізь бачили сліди цього плямистого хижака, Хорхе жодного разу не пощастило зустріти його. Зате він двічі приносив оцелота[5] — і то добре!
Коли ж якогось вечора Хорхе не міг довести нам своє вміння володіти рушницею, то надолужував біля вогнища, розповідаючи про різні мисливські пригоди. А розповідей у нього був невичерпний запас, цікавіших за найкращий пригодницький роман. Хорхе був природжений оповідач, його міміка, звуки і жести так правдиво відтворювали подію, про яку він розповідав, що ми мимоволі хапалися за пістолети.
Якось у Пуерто Асіс Торгні наслухався розповідей Хорхе, і йому цілу ніч снилися ягуари. А коли вранці на вулиці заревла корова, він схопився з ліжка і забігав по кімнаті, шукаючи рушницю і вигукуючи: «Ель тігре! Ель тігре!» Тільки коли Хорхе голосно зареготав, Торгні отямився.
— Послухайте, як осоромилися колись два мисливці, полюючи на ягуарів на річці Путумайо, — розповідав Хорхе. — Вони побачили з човна ягуара, що перепливав річку, і вистрілили в нього, але не влучили. Ягуар повернувся, поплив просто на них і почав дертися в човен. Перелякані мисливці стрибнули у воду. А коли вибрались на берег, то побачили свій човен, який уже завертав за кущі, і в ньому ягуара — він сидів собі страшенно задоволений і вилизував шерсть…
А от 1938 року було одне надзвичайно вдале полювання.
Мені такої здобичі ніколи більше не довелось мати. Я служив тоді в колумбійському військовому флоті. Наша канонерка стояла на річці Путумайо. (Хорхе має багато медалей за майже легендарні подвиги у війні з Перу). Якось ми побачили, що річку перепливає велике стадо саїнос — диких свиней. Їх там було голів із шістсот або й сімсот. А нам якраз треба було за всяку ціну роздобути харчів для людей. От я й вирушив із двома матросами на моторному човні по котлети. У нас був із собою кулемет і сокири. Хоч вірте, хоч ні, але ми вбили тоді дев’яносто свиней! Крім того, ще й спіймали багато поросят — вони перебиралися через річку на спинах у старих свиней. Звичайно, — вів далі Хорхе, — пишатися тут нічим. Це було не полювання, а справжнє вбивство. Але свині потім помстилися мені. Невдовзі трапилось, що мене з двома мисливськими собаками оточило стадо саїнос — велике, сотні на дві. Сам я врятувався на дереві, але від моїх собак тільки клапті залишились. І я був безсилий допомогти їм…
Ліно теж розважав нас біля табірного вогнища. Він грав на гітарі й співав, і це було зовсім не те, що «тру-ля-ля» чорного Хокке! Ліно мав чудовий голос і великий запас пісень — самба, порро і як там вони ще називаються…
Восьмий член експедиції, Лабал, звичайно вже спав такої пізньої пори. За гамак йому правила господарська сумка, а за ковдру — волохатий рушник, отже, мавпеняті було і м’яко, й тепло, й затишно. Коли ранок був холодним або йшов дощ, Лабан так само неохоче залишав свою сумку, як ми гамаки й ліжка. Однак нам ніколи було вилежуватися, ми мали досить роботи і в погану погоду. Тому на світанку нам доводилося вставати, хоч і всі бурчали й протестували.