Жінки проспівали нам того вечора багато пісень. Олле аж спітнів біля магнітофона. Потім він дав їм прослухати те, що записав. Кофани були страшенно вражені і захоплені. Вони з подивом і повагою позирали на Олле і на його чудесний апарат.
Я спитав нашого перекладача, про що співається в їхніх піснях. «Геть про все, — відповів він. — Одну з них, наприклад, жінки тут же на місці й склали — про білих людей, що завітали до них і дуже їм сподобалися, бо вони не п’ють самі і не напувають їхніх чоловіків».
Звичайно буває якраз навпаки. Комерсантес, тобто торгівці, які інколи добираються сюди, щоб виміняти собі човни, шкури та інші речі, охоче дають індійцям ром: п’яних легше обдурити.
Після двох тижнів нашого перебування в кофанів вождь запросив нас на свято. Це був чудовий вечір, справжній маскарад. Усі були святково одягнені й розмальовані, навіть ми з Олле пофарбовані червоною фарбою — сам вождь трудився над нашими обличчями. Коли ми підійшли до хижі вождя, то вперше почули музику. Вождь бив у бубон з мавпячої шкіри, а двоє інших індійців грали на сопілках.
Ми посідали на ослони та бальзові колоди, і нам відразу принесли зроблені з кори чашки з чічею. Чіча — національний індійський напій. Роблять його з фруктів або з овочів. Коли він виграє, то стає досить таки міцним. Чічу, яку дали нам, було приготовано з маиіока і спілих бананів. На смак вона була як добре сухе фруктове вино (а втім, про смаки не сперечаються: Курт назвав чічу «кислим пивом, від якого дме живіт»).
Та, незважаючи на чічу, свято спочатку якось не клеїлося і більше скидалося на похорон. Тоді Олле, щоб піднести настрій, зіграв кілька вальсів і колядок, а Торгні й Курт під музику виконали для індійців «дикі танці» нашої країни. Індійців це страшенно розвеселило, та й нас теж. Це було швидше смішне, ніж гарне видовище — два шведи у величезних чоботях, що витанцьовували довкола вогнища вальс. Зате принаймні мети було досягнуто — всі пожвавішали, а десь опівночі, коли було вже випито багато чічі, індійці остаточно перемогли соромливість, і настала їхня черга показати своє мистецтво.
Ми побачили три різні танці, в яких брали участь і чоловіки, й жінки. Танцюристи сходилися докупи, потім розходились, кружляли і мінялися місцями. Тим часом інші індійці грали на бубнах і сопілках. Полум’я від багаття кидало на них червоні відблиски. Це була така мальовнича картина, що ми попросили вождя дозволити нам принести кінокамеру. Спочатку він не погоджувався не міг ніяк подолати своєї неприязні до наших дивовижних апаратів, та коли ми сказали, що засвітимо незвичайні факели, таки дозволив. Ми мали на увазі магнієві лампи, які в нас були спеціально для нічних зйомок.
Перші магнієві спалахи просто приголомшили кофанів.
— Вони горять яскравіше за сонце! — вигукнув вождь, зовсім засліплений і досить-таки наляканий.
Проте поступово індійці заспокоїлись, почали знову танцювати, і ми зняли чимало унікальних кадрів.
Тієї ночі в кофанів розвіялося останнє недовір’я до нас, і ми відчули, що вони остаточно визнали нас своїми друзями.
Коли я кажу «ми зняли чимало унікальних кадрів», то це здається зовсім простою справою. Однак нотатки Курта свідчать, що йому було не так легко:
«… Ми маємо зняти на плівку з допомогою дорогих магнієвих ламп індійське свято і записати на стрічку музику. Але останнім часом апарат став дедалі частіше дряпати плівку. Від вологи й спеки вона набрякає, світочутливий шар розм’якає і легко відклеюється. Досить кількох порошинок, щоб на негативі з’явилися довгі подряпини. Тому я взяв собі за правило після кожної другої чи третьої сцени відчиняти камеру й чистити фільмовий канал. Ось гаснуть перші спалахи магнію, залишивши білу смердючу хмарку, і Торгні наводить на камеру промінь свого ліхтарика. Та не встигаю я відчинити її, як в отвір об'єктива влітають великі й маленькі нічні метелики. Я в такому відчаї, що навіть не можу лаятись. Треба розбирати всю камеру. Важко якось краще продемонструвати індійцям, що значить чекати: їм доводилось завмирати на місці, поки я не закінчу чистити всю камеру. Досі вони жили в щасливому незнанні, що існує таке поняття, як час. І ось ми допомогли їм збагнути, що це таке…
… Вночі я проявляю кілька кадрів, але наслідок не дуже втішний. Проявник, який витримав те саме, що й ми, та ще й був перед цим довгий час у дорозі, доживає свій час. Будемо сподіватися, що плівка трохи витриваліша за нього…»
17
ЖИТТЯ ІНДІЙЦІВ
Ми прожили серед кофанів понад місяць, довше, ніж сподівалися, бо погода була погана і зйомки доводилось весь час відкладати. Після свята, влаштованого вождем, індійців наче хтось підмінив. Від стриманості й недовір'я не залишилося й сліду, вони стали привітні і як могли допомагали нам у роботі. Ми почували себе так, ніби витримали важкий екзамен.