Тепер ми могли знімати скільки завгодно, і тільки-но сходило сонце, Курт озброювався камерою, йому пощастило зробити багато чудових кадрів. Усього було знято п’ять тисяч метрів кіноплівки. Ми хотіли в своєму фільмі якомога повніше і правдивіше показати життя індійців, а для цього нам самим треба було вивчити їхній побут. Спочатку ми ніяк не могли знайти з ними спільну мову. Але тепер ми одержували відповідь на всі свої запитання і могли знімати все, що хотіли. З допомогою нашого перекладача — це був кофан, котрий деякий час жив у монахів-капуцинів на річці Путумайо і досить добре розмовляв іспанською мовою, — я списав кілька блокнотів відомостями про життя і побут племені. А втім, духовна культура кофанів не дуже багата. Найбільші і найважливіші події в їхньому житті — народження, одруження і смерть — не пов’язані із складними обрядами і церемоніями. Все відбувається просто й розумно.
Покохавши дівчину і пересвідчившись, що вона теж не байдужа до нього, кофан просить у її батьків згоди на одруження. З порожніми руками іти свататись не годиться, хлопець завжди бере з собою подарунки. Якщо батьки дівчини згодні віддати свою дочку, вони йдуть разом з нею до майбутнього зятя, і той улаштовує з цього приводу розкішний триденний бенкет. Гості й хазяї п’ють багато чічі, їдять, танцюють і веселяться, потім залишають молодих самих, побажавши їм щастя.
Коли в молодої жінки настає час пологів, вона переходить у маленьку хижку біля дому. Чоловік іде з нею замість повитухи. Через два тижні після родів вони повертаються додому.
Мертвих ховають у бамбуковій домовині неподалік від селища. Коли це чоловік, йому надягають на голову красивий убір з пер. Часом будинок, де хтось помер, зовсім покидають. Куди потрапляє покійник після смерті, я так і не зміг вияснити: повір’я кофанів кажуть про це дуже неясно і плутано.
Звичайно, всього цього ми не могли показати в своєму фільмі, бо за час нашого перебування в кофанів ніхто не народився, не одружився і не помер. Однак і в повсякденному житті кофанів було що знімати.
Кофани, між іншим, майстри виготовляти отруту кураре для стріл. Ми зняли для фільму, як вони це роблять — вийшли дуже цікаві кадри. Ходили ми також з індійцями на полювання і бачили, як вони стріляли з духових трубок і списами убивали тапірів, диких кабанів, мавп та інших тварин. От тоді ми й переконалися, що кураре має страшну силу. Маленької стріли, намоченої в темній коричневій отруті, було досить, щоб убити дикого кабана! Вразила нас і вправність, з якою індійці володіють духовою трубкою. Вони стріляють з неї напрочуд влучно. Звичайно, вогнепальна зброя — добра річ для полювання, але духова трубка ще краща: вона безшумна. Якщо я, скажімо, застрелю з рушниці одну мавпу, то інші відразу ж утечуть. А індієць може перебити їх одну за одною своїми отруйними стрілами, перш ніж мавпи збагнуть, що робиться.
Якось по селищу пройшла чутка, що поблизу хтось бачив ягуара. Всі кофани відразу ж вирушили на полювання. Пішли й ми.
Кофани дуже ненавидять ягуара. Він любить при нагоді поласувати їхніми мисливськими собаками, а часом нападає і на людей. Тому кофани ведуть постійну війну з цим великим плямистим котом. Правда, щоб стати на двобій з ягуаром, озброївшись тільки духовою трубкою і списом, треба мати неабияку відвагу, та її індійцям не бракує. Один із них власноручно вбив тридцять ягуарів! З зубів ягуара роблять гарне намисто, котре надівають в урочистих випадках, як медалі за відвагу. І так само як у нас орденоносні пани у фраках заздрісно приглядаються до колодок на грудях своїх знайомих, так кофани уважно вивчають намисто один одного, яке завжди дає привід до розмови про захоплюючі мисливські пригоди.
Щодо нашого полювання, то скажу відразу — воно було невдале. Не вийшло захоплюючих кадрів, про які ми так мріяли. Ягуар подався на пагорби проти течії річки, і там індійці загубили його слід. Однак ми повернулися не голіруч. Нам пощастило забити двох тапірів і кількох мавп-ревунів; мавпяче м’ясо дуже цінується не тільки серед індійців, але й серед білих, що живуть в Амазонас.
Ми ходили також з індійцями ловити рибу, і тут, хоч які вони були вправні, ми їх перевершили. Річ у тім, що ми мали з собою динаміт. Звичайно, глушити рибу динамітом заборонено навіть в Амазонас, але нам «для наукової мети» було дозволено користуватися цим шкідливим засобом, тому що ми хотіли зібрати якомога повнішу колекцію риб із річок та озер, які відвідала експедиція. Те, що йшло для колекції, було тільки незначною частиною здобичі. Решту ми з’їдали разом з індійцями, та ще й залишалося стільки, що можна було накоптити про запас. Мало місць є на світі, де було б так багато риби, як в Амазонас. Досить сказати, що тут нараховують біля двох тисяч різних її видів!