Годинник показав першу годину. Олле почав записувати звук, спочатку потай, потім одверто, і ніхто нічого не сказав. Але що ж буде із зйомками?
О пів на п’яту ми знову покликали до себе перекладача. Ми були просто у відчаї.
— Я спитаю вождя, — сказав він.
Якусь мить ми напружено чекали. Невже вождь відмовить? Невже ми марно чекали цілу ніч?
Ні!
— Вождь дозволяє, — пошепки сказав перекладач.
Де й поділася наша дрімота!
Олле бігав довкола і запалював магнієві лампи. Курт гасав з камерою. Торгні, який носив батареї, ледве встигав за ними. Вони скидалися на трьох хлопчиків, що гралися в поїзд. Сам я робив знімки фотоапаратом, коли зупинялася кінокамера.
Ми гарячково працювали геть мокрі від поту. Магнієві лампи шипіли і сипали іскрами, ми підстрибували, присідали, шукаючи точки, звідки було б найкраще знімати, кричали, лаялися й сміялись.
Коли догоріла остання магнієва лампа, вже світало. Ми були зовсім знесилені хвилюванням та втомою і заснули тут же, на долівці, під звуки дивовижної пісні кофанів, що й досі пили яхе.
18
ЗНОВУ ПО АНАКОНДУ
Настав день від’їзду.
Ми запакували свій унікальний кіноматеріал і звукозаписи, зоологічні та етнографічні колекції. Весь наш великий запас товарів для обміну, в тому числі й сотня ножів, скінчився. Зате ми везли з собою чудові взірці індійської зброї і прикрас, побутових та культових речей. Коли все було добре запаковано в гумові мішки і ящики, ми прив’язала їх до бальзових колод. Зробити це було необхідно: якщо перевантажений човен перекинеться на порогах, цінні речі не потонуть.
Усе плем’я вийшло попрощатися з нами, а кілька кофанів провели нас далеко по Сан Мігель і допомогли перебратися через найбільші пороги.
Сумно було розлучатися з цими людьми, які спочатку зустріли нас недовірливо, а потім виявилися такими приязними. Гостина в них дала нам не тільки те, що ми везли в ящиках і мішках. Ми познайомилася із здоровим, гармонійним народом, який справді можна назвати щасливим. Спосіб життя кофанів відрізняється від нашого. Вони нікуди не поспішають, ні за чим не женуться, ні про що не сперечаються. Вони приязно ставляться одне до одного, і ми ніколи не чули, щоб вони сварилися, не бачили, щоб вони карали своїх дітей.
«А що якби оселитися серед кофанів із сім’єю? — думав я. — Проблеми харчування тут не існує. Навіщо жити у вічній гонитві, коли без цього можна обійтися? Навіщо шукати скарб, який тобі зовсім не потрібний? Чому не взяти приклад з кофанів?» Але ж ні — тому, хто має неспокій у крові, не звикнути до такого рослинного життя!
Вниз по річці Сан Мігель ми мчали з шаленою швидкістю — ніби на змаганні — і кілька разів мало не розбили човна. Потім річка стала ширша, течія повільніша, і ми знову поставили підвісний мотор. Однак бензину залишилось обмаль, тому довелось ощадити. Біля гирла Сан Мігель, у Путумайо, нас чекала ціла бочка бензину, і ми хотіли добратися туди так, щоб не довелося багато веслувати.
Та все-таки за кілька миль до гирла, коли ми саме підпливали до маленького еквадорського військового поста (по Ріо Сан Мігель проходить кордон між Еквадором і Колумбією), мотор перестав працювати — не залишилося й краплі пального. Ми пристали до берега дізнатися, чи не можна розжитися в еквадорців кількома літрами бензину.
Нас зустрів бородатий солдат. Я попросив провести мене до коменданта.
— Він не має часу, — почув я у відповідь.
Мені стало смішно. Сидить у джунглях майже зовсім ізольований, бачить білих не більше, як два-три рази на рік — і не має часу!
— Він швидко звільниться? — спитав я.
— Гм… не думаю… Він просто трохи не в формі.
— Захворів?
— Та… не те, щоб захворів… Хоч можна сказати, що так.
— Малярія?
— Гм… не малярія. Ет! Розумієте, тут у джунглях така нудота, що часом просто не можна не випити. От комендант і хильнув забагато. А може, я вам чимось допоможу?
— Ми цілком розуміємо вашого коменданта, — сказав я. — Нехай спить. Нам тільки треба трохи бензину.
Бензину в солдата не виявилось, але він продав нам три літри гасу, за що ми були йому дуже вдячні.
Бородань, який і сам був напідпитку, спитав, куди ми пливемо. Дізнавшись, що ми знімаємо фільм, він попросив зняти і його. Невже в нашому фільмі не знайдеться для нього ніякої ролі? Ні?
— Але ж зрозумійте, — сказав солдат, благально дивлячись на нас, — я завжди мріяв зніматись у кіно… мріяв потрапити в Голівуд. І от уже сім років сиджу в цих проклятих джунглях! Сім змарнованих років!