Відвідини застави, яка стала головним штабом експедиції, завжди були для нас святом. Ми щоразу зустрічали тут теплу гостинність, добре їли й пили, спали на чистих простиралах. А мушу сказати, що після блукань у джунглях це неабияка справа. Просто дивно, яке значення має для людини їжа. На кінець експедиції ми тільки й говорили про те, що їстимемо, коли повернемось додому. Ми радили один одному найкращі ресторани і складали меню з найсмачніших страв, які тільки нам спадали на думку. Коли хто-небудь бився об заклад, то обов’язково на сніданок чи вечерю в Швеції. А втім, нам таки й справді треба було трохи підгодуватися. Коли ми повернулися від кофанів у Пуерто Легізамо, то виявилось, що всі дуже схудли — щонайменше на дев’ять кілограмів кожний, а О ллє навіть на тринадцять. Із здоров’ям теж було кепсько. Курт мав важку форму дизентерії, а ми з Ліно — малярію. Крім того, в мене було негаразд з оком. Воно почало боліти ще під час першої експедиції. Лікар порадив мені тоді цілковитий спокій. Зрозуміло, що нова мандрівка не вилікувала мене.
Спіймавши анаконду, ми вирушили вгору по Путумайо — зняти ще дещо для фільму, поки не настала пора дощів. Усі дні стояла страшенна спека, однак працювати доводилося з ранку до самого смерку. Курт виявив справжній героїзм: незважаючи на хворобу, він працював з величезним напруженням. Але така вже в нього вдача, він завжди напоготові з своєю камерою, хоч би довелося повзти в багні, стояти по пояс у крижаній воді чи знімати, вчепившись за маленький виступ над глибоким проваллям. Дизентерія і спека не перешкоджали йому працювати щоденно по дванадцять годин.
Ми конче повинні були мати в своєму фільмі рідкісних тварин, і вони коштували нам багато часу й терпіння. Ми зняли не тільки тапірів, лінивців, диких кабанів та інших великих ссавців Амазонас, а й чимало маленьких тваринок. Деякі з них, особливо комахи, мали дуже чудернацький, навіть страшний вигляд, коли їх знімали на цілий кадр.
Сотні метрів плівки ми витратили на дивовижних мурашок-листорізів, котрі на агрономії розуміються, мабуть, не гірше за людей. Ці червоні мурашки живляться спеціальним видом грибів, які вони самі й культивують, причому так давно, що в дикому стані цей вид уже не існує, як і наші культурні рослини. Свої підземні городи мурашки удобрюють листям певних дерев. У джунглях на кожному кроці можна зустріти цілі валки працьовитих мурашок, які тягнуть клаптики зелених листочків. Інші біжать в протилежному напрямку по нову партію. Коли піти слідом за робочими мурашками аж до їхньої домівки, то можна побачити там інших мурашок, маленьких, які стежать за чистотою. Вони виносять з мурашника різні покидьки на смітник.
Мурашки-листорізи завдають великої шкоди плантаціям і садам, тому населення люто ненавидить їх. Взагалі мурашки в Амазонас — найбільші вороги людини, їх можна зустріти де завгодно і коли завгодно. Переважна більшість цих комах боляче кусається. Найдошкульніші з них — великі чорні «конга» (параконера і грандіпонера) — бувають до трьох сантиметрів завдовжки. Це отруйні мурашки. Крім сильних щелеп, вони ще мають під черевцем жало, тому не тільки боляче кусають, а й жалять. Ми з Торгні пересвідчилися в цьому на власному досвіді. Звичайно, конга були дуже цікавим матеріалом для нашого фільму. Потрапив до нього і величезний волохатий отруйний павук-птахолов. Йому ми навіть платили, як справжньому статистові, тарганами та іншими комахами. Павук-птахолов став нашою домашньою твариною. Ми його вивчали кілька місяців, возячи з собою в маленькій клітці. Він почував себе добре і з великим апетитом поїдав комах, яких ми ловили для нього.
Наші друзі, солдати з Пуерто Легізамо, дивилися на нас, як на справжніх героїв, коли ми знімали чічарро мачако. Це своєрідна цикада, яку назвали світлоносною через великий наріст на голові, схожий на ліхтар, хоч він зовсім не світиться. Світлоносна — зовсім нешкідлива комаха, але в Амазонас її вважають отруйною і бояться, як чуми. Коли ми якось спіймали чічарро мачако і поводилися з нею так, ніби це найбезневинніша на світі комаха, мешканці Пуерто Легізамо вирішили, що ми збожеволіли. Навіть упевнившись, що з нами нічого не сталося, вони не повірили, що комаха безпечна.
— Вам просто пощастило: досить цій комасі раз укусити людину, і вона помре, — сказав нам один офіцер, який уже багато років прожив у Амазонас.
Але найрідкіснішу сцену з життя комах ми бачили під час першої своєї експедиції на річці Кагуан — масовий переліт термітів. Це було просто надзвичайне видовище. Три дні підряд з самого ранку до полудня над водою ніби стелився густий дим. Це мільйони, а може, й мільярди термітів летіли над річкою до її верхів’я. Одного дня після обіду пішов дощ, і поверхня річки геть покрилась термітами. Іншого разу вони навіть у ясну сонячну погоду сипалися у воду, як сніг. Пізніше я взнав причину перельоту термітів; крилаті самці і самки з’являються на світ саме тоді, коли починається пора дощів. Якщо в гнізді стає надто багато дорослих термітів, вони, як і мурашки, рояться і паруються — або в повітрі, або на землі, коли скинуть крила.