Чекаючи, поки в Боготу прибудуть мої друзі, я знову зупинився в Інгер та Ганса..
— Але, — заявив Ганс, — як би нам не хотілося, ми не можемо взяти в дім чотирьох чоловіків і трьох анаконд! Коли в нас гостювала сеньйорита Ана, ми мало не залишилися без куховарки. Вона трохи не збожеволіла і цілими днями тільки те й робила, що ходила і хрестилася. А якщо ви привезете три змії, та ще й одну з них семиметрову, то куховарка зовсім утече, а на такий риск ми не можемо піти…
Справа в тому, що ми, боячись застудити сеньйориту Ану в холодній Боготі, заносили її на ніч до кухні. Звичайно, держали ми її в ящику, але куховарка не вірила, що дошки витримають, коли змія захоче простягнутися як слід.
Проте, побачивши, що нас із анакондами не приймає жоден готель, Інгер і Ганс взяли-таки змій до себе. Щоправда, цього разу не до кухні, а в гараж. Власне, це теж не дуже влаштовувало куховарку: її кімната містилася над гаражем, і вона дуже не довіряла «нижнім мешканцям».
Нам не пощастило з анакондами. Найменша з них здохла, як тільки прибула в Боготу. Ми відразу ж поспішили відправити двох що залишилися, в Калі, де жив Хорхе, — він обіцяв доглянути за ними, поки ми не заберемо їх у Швецію. В Калі тропічний клімат, і наші полонянки мали почувати себе там непогано. Однак машина, на якій перевозили анаконд, зіпсувалася високо в Андах, і найбільша змія не витримала холоду. Її привезли мертвою. В ящику поряд з нею лежало двадцять вісім неживих анаконденят, які народилися в неї так невчасно. Я мимоволі почував себе дітовбивцем. Отже, з трьох наших анаконд лишилася тільки одна. Зате вона щасливо доїхала до гетеборзького «Акваріума». Віз її Олле. З Буенавентура, порту Калі, до самого Гетеборга він плив пароплавом. Решта членів експедиції вилетіли в Швецію літаком. (Я летів через Париж, але мені там було не дуже весело: я майже весь час пролежав у готелі хворий на малярію).
Крім усього іншого, ми ще встигли зняти короткометражний фільм про «бананового короля» Фольке Андерсона, багатого плантатора з провінції Есмеральдас в Еквадорі. А я відвідав свою сім’ю в Кіто і домовився про наступну експедицію в Льянганаті з Луїсом Андраде, котрий нетерпляче ждав на мене..
— Ну, ти вже маєш свою анаконду, — сказав він, — тепер подумай про золото. Тобі довелося двічі їздити в Амазонас, поки ти спіймав змію. А в Льянганаті, може, доведеться побувати й тричі, поки знайдеш скарб Вальверде. Але ти обов’язково здобудеш його, він чекає на нас…
21
ЛЬЯНГАНАТІ — ЗНОВУ І ЗНОВУ
В Стокгольмі стояла осіння сльота. Я щойно пообідав у ресторані з одним своїм приятелем — журналістом. Було пів на третю. О третій годині мав початися перегляд «Анаконди», нашого повнометражного фільму, і мене попросили сказати вступне слово. Місце перегляду — Лонггольмська тюрма. Мене це тішило: недавно я читав там лекцію і мушу сказати, що таку допитливу і цікаву публіку не всюди знайдеш.
Я викликав по телефону таксі. «Немає жодної вільної машини», — відповіли мені. Через п’ять хвилин я подзвонив знову. Така сама відповідь.
— Не хвилюйся, — сказав мені приятель. — Я викличу репортерську машину.
Почали дзвонити: у дві газети він, а в дві я. Жодної машини не виявилось на місці. А годинник уже показував сорок п’ять хвилин на третю, п’ятдесят… Я знову спробував викликати таксі, почав дзвонити до своїх друзів — усе марно.
— Хто б мене одвіз? — сушив я собі голову.
— Поліція, — мовив мій приятель.
Я подзвонив у поліцію, пояснив, у яке потрапив становище, і почув у відповідь: «Зараз виїжджаємо». За мить біля ресторану пролунала сирена, рух припинився, і біля входу стала чорна машина з двома поліцаями. Я вскочив у неї, і ми сигналячи помчали до Лонггольма. Рівно о третій я був уже там.