Звичайно, дезертири залишили свій вантаж, а тому що інші носильники і ми з Андраде не могли взяти з собою більше, ніж уже несли, то довелось покинути чимало харчів і спорядження.
Наступного ранку знову лив дощ, але нам усе-таки пощастило знайти хоч якийсь шлях, і ми пішли далі. Ще один виснажливий день; важкий перехід берегом річки через такі стрімкі скелі, що подекуди доводилось дертися, як альпіністам, і піднімати вантаж на мотузках. Зате надвечір, коли ми вже зовсім знесиліли, трапилось ідеальне місце для табору: суха печера з великим запасом хмизу, залишеного тут, певно, якимось мандрівником. Надворі йшов холодний дощ, але нам у печері було тепло й затишно. Ми сушили одяг біля жаркого багаття.
Ще три дні ми посувалися на схід. Погода здебільшого була погана. Носильники дедалі одвертіше виявляли своє незадоволення і часто починали розмову про повернення. Ми з Андраде використовували все своє красномовство, вигадуючи всілякі аргументи, щоб переконати їх іти далі, проте четвертого дня після ночівлі в печері довелось здатися. На цей час ми піднялися далеко вгору по Ріо Льянганаті (її ще називають Ріо Запала) і, згідно з нашими розрахунками, нам залишилось іти день, щонайбільше півтора. Однак тут ми зупинилися.
— Якщо ви зараз не повернетесь назад, то ми зробимо так, як ті двоє, — заявили носильники. — Канемо свій вантаж і втечемо.
Я спробував налякати їх:
— Коли ви зробите так, то сядете в тюрму за порушення контракту.
Один пеон глузливо відповів:
— Краще десять днів у тюрмі, ніж день тут!
Того нещасливого дня нам було особливо важко. Вже опівдні носильники так стомилися, що почали вимагати, аби ми стали табором. Але нам з Андраде все-таки пощастило умовити їх іти далі. Коли б нам хоч трохи допомогла погода, то, можливо, все скінчилося б добре. Але тут знову линув дощ, а місцевість і далі була така ж непрохідна. Наше подальше просування було чудовим підтвердженням приказки: «Де тонко, там і рветься». Спочатку два пеони впали із скелі і набили собі синці. Потім ми кілька годин блукали навкруги, шукаючи шляху. Кожний крок пеонів супроводжувався лайкою. Я відчував, що ось-ось настане вирішальна мить. Щоразу, як ми сідали відпочивати, я чекав, що котрийсь із носильників скаже:
— Більше ми не можемо.
І така мить настала. Надвечір пеони, стиха порадившись між собою, рішуче заявили нам, що далі не підуть.
Отже, довелося знову залишати Льянганаті, не досягнувши мети.
Ми відпочили один день у таборі — пеони скористалися з цього і досхочу наїлися, — потім вирушили назад, тим самим шляхом, що й прийшли. До того ж один пеон важко захворів на шлунок і насилу добрався до дороги Сальседо — Нагіо, звідки ми на вантажній машині поїхали у цивілізованіші місця.
Здавалося б, що тепер з мене вже досить Льянганаті.
Та воно, мабуть, і справді так. І все-таки я не думаю остаточно здаватися! Якщо ти вже взявся за якусь справу, то треба довести її до кінця. Отже, восени, приблизно в той час, коли ця книга вийде в світ, ми з Андраде знову будемо в тій дикій місцевості, яку капітан Лох назвав «країною фальшивих обіцянок і розбитих надій»…
