Пісарро захопив чималу здобич, зате Бенальказару не пощастило. Прибувши в Кіто, він застав його спустошеним. Від храмів і палаців залишились самі лиш димучі руїни. Все золото і коштовності зникли. Цю несподіванку іспанцям влаштував Руміньяуї, один з найвидатніших полководців Атауальпи. Він прямував з великим караваном золота в Кахамарку, коли до нього дійшла чутка про смерть Атауальпи. Руміньяуї швидко вернувся в Кіто, проголосив себе імператором і зібрав військо для відсічі білим загарбникам. Однак його зусилля виявились марними. Руміньяуї було переможено в битві біля Тіокаха. Він відступив у Кіто і зрівняв цю другу столицю інкської імперії з землею. Руміньяуї проявив при цьому велику жорстокість, звелівши повбивати священних дівчат сонця і всіх, хто, на його думку, співчував іспанцям. Чотири-п'ять тисяч чоловік вируши-
Втрачено 2 сторінки
почали щиро співчувати Кантуньї. Вони пробували заклинати диявола, намовляли індійця розірвати угоду з чортом і повернутися в лоно господнє. Особливо старалися його сусіди, францісканці, котрі одержували раніше від нього великі подарунки. Однак Кантунья заявив, що воліє краще до кінця життя мати багато грошей, і, як вони не наполягали, вперто стояв на своєму. Після цього дехто з іспанців став дивитися на індійця з відразою, а дехто із страхом чи співчуттям.
Коли Кантунья помер, до його будинку з усіх-усюд з'їхалися священики. Вони покрили тіло індійця всілякими реліквіями й почали гаряче молитися за його душу. Потім обшукали будинок і несподівано виявили потаємне підвальне приміщення з плавильною піччю. Там лежало багато золотих зливків, а також прикрас та інших непереплавлених речей. Тільки тоді іспанці збагнули, що індієць обдурив їх. Але тому, що він нікому не сказав, де лежать скарби, їх так ніхто й не знайшов.
У легендах і старовинних рукописах сказано, що частина викупу Атауальпи, до того ж найбільша, захована десь у районі Кинару в Південному Еквадорі.
Літописці пишуть, що серед восьми тисяч індійців, які йшли з сімома гуандо золота до Кахамарки (гуандо — великий тягар; його несли на довгих дрючках багато людей) був юнак, котрий потім якось потрапив у Ліму.
Він найнявся служником до єзуїтів і прожив у них до глибокої старості. Перед смертю в подяку за те, що єзуїти добре ставились до нього, індієць розповів їм, де лежить кинарський скарб. Серед інших ознак він назвав незвичайні на вигляд камені з витесаними на них фігурами. На одному з каменів мало бути зображене обличчя, звернене в той бік, де лежить скарб.
Єзуїти докладно записали все, що розповів старий індієць і послали в Кинару свою людину шукати скарб.
Посланець легко знайшов описане місце і заходився там копати. Але скоро гроші, які дали єзуїти, скінчилися, а на камені з фігурами він так і не натрапив, тому ні з чим повернувся в Ліму. Тут він доповів, що індієць, очевидно, просто все вигадав, і єзуїти припинили пошуки.
Документ єзуїтів переходив з рук у руки і багато хто ще пробував із ним щастя. Якийсь сеньйор Браво марно намагався знайти скарб у XVII столітті, а на початку XVIII століття в місті Лоха кілька чоловік заснували компанію для пошуків скарбу — але теж не досягли успіху.
1787 року капітан Ромеро знайшов в ущелині Гуауанга неподалік від Кинари багато інкського золота. З тодішніх документів відомо, що губернатор Лохи генерал Педро Хав’є, дізнавшись про знахідку, забрав частину золота, яка згідно з законом належала казні.
Запалений успіхом Ромеро, Педро Хав’є вирішив сам почати розкопки. Він витратив на них вісім тисяч песо — велику суму як на ті часи — зате йому пощастило більше, ніж його попередникам. Він знайшов камені, про які говорив індієць, навіть той, на котрому було витесано обличчя. На жаль, обличчя помітили аж тоді, коли камінь викопали і кілька разів перевернули, тому губернатор не зміг скористатися найголовнішою вказівкою — в якому напрямку шукати скарб. Засмучений невдачею, він припинив роботу.
В XX столітті розкопки провадились далі, особливо старався один німець, на прізвище Ернст Вітт, який пробував знайти скарб з допомогою геодезії. Ернст Вітт заявив, що інки розумілися на математиці й географічних вимірах набагато краще, ніж ми думаєм, і що він знайшов разючі докази цього. Вітт певен, що майже досяг мети, — який шукач скарбів не переконаний у цьому! — і тепер шукає в долині Пісковамба останній пункт, якого йому ще не вистачає, необхідну ланку в своїх розрахунках (до речі, варто згадати, що дехто пробував знайти місця, де сховані скарби, з допомогою астрономії, ба навіть магії).