— Боже! Ісусе Христе! Святий Миколо! Ви показали нам світле віконце в мороці. Не закривайте його!
Пролунав постріл. Куля влучила у в’юк. Звук був сильний, немов би ревнув великий звір, отже стріляли з крупноствольного пістоля. А те, що влучили в рухому ціль, свідчило, що зброю в руках тримав не новак. Стрілець, мабуть, попереджав, що наступна куля наздожене втікача. Петро вихопив з-за пояса другого зарядженого пістоля і, обернувшись, вистрілив у одну з трьох постатей над яром. Куля пролетіла, напевне, над кінською головою, бо кінь шарпнувся, мало не скинувши вершника у рудій лисячій шапці. У свідомості Потурнака блиснуло, що переслідувачі не були схожі ні на степових волоцюг, ні на жовнірів.
Яр, що досі прямою лінією розтинав степ, круто повернув праворуч. Закрут, за яким зникли Сава з дівчатами, повторила і стежка на його дні. Уздрівши те, Петро випустив повід нав’юченого коня і той скоро відстав. Куля наздогнала Петра на самому повороті дороги. Його сильно стусонуло в праве плече і вибило з сідла. Звук пострілу почув, уже падаючи. Побачив ще задні копита свого бахмата, що віддалявся, довгий чорний хвіст, який відганяв від крупа білі “мухи”-сніжинки, і його пронизав страшний біль у голові.
— Синочку мій, Селіме… Сили небесні, будьте з ним! — проказав Петро, і зрозумів, що він уже не в тілі.
Нетудихата спішився і якийсь час стояв над балкою, а тоді кинув повід свого коня Уласові і став спускатися, не зводячи очей з чоловіка, що лежав на снігу. Осавул влучив у ціль, але вершник уже був далеко і отже убійної сили свинцю бракувало. Сам утікач стріляв не гірше від нього — навчителя зі стрільби. Його куля черкнула по вуху осавулового скакуна, і той ледь не скинув свого вершника. Хламида з клобуком накривали все тіло, виднілися тільки ноги, взуті у постоли. Це міг бути, як татарин, так і молдованин. Помітивши у снігу пістоль, Нетудихата сміливіше наблизився до тіла. Чоловік лежав головою впере по ходу руху коня, і, отже, на одязі його мала б бути дірка від кулі, але її не виявилося. Вершника тільки вибило з сідла, і він будь-якої миті міг підхопитися на рівні. Відхиливши клобук, Нетудихата скрикнув:
— О, Господи! — і перехрестився. — Та це ж Петро Потурнак!
З рота і носа в того на сніг витекло трохи крові.
Осавул помацав пульс, тоді закотив віко — ознак життя не вгадувалося. Побувавший у битвах воїн знав, що трапляються випадки, коли поранений, якщо не сказати — мертвий повертався до життя через добу й більше. Петра було вибито з сідла кулею, яка вже втратила убійну сила, але, падаючи, він ударився головою об камінь, які тут усюди витикаються з землі.
Нетудихата обернувся до вершників на краю балки, погукав:
— Іване, скачи до хлопців, попередь, щоб не стріляли! Це наші люди. — Тоді — до Уласа: — А ти хутчіш сюди!
…Усе зникло і Петро “почув” над собою чоловічий голос: “Цей, здається, живий…” Чоловік казав чужою мовою, але Петро його зрозумів, бо був ще у тому світі, де спілкуються думкою. Його стягли з купи трупів двоє дужанів і поклали на землю. “Якщо за день оклигає — заберемо. Якщо ж ні — доб’ємо”, — знову долинула до нього думка чужого. Петро побачив (невідомо звідки, бо очі його були заплющені), як нахилився над ним один з воїнів і став роздивлятися рану на голові. “Каменем влучили з фортеці… Хтось із обложених…” — зауважив чоловік. Потім Петро “почув” те, чого воїн не сказав, а подумав: — “Молодий, сильний… За нього можна немало взяти”. Воїн підійшов до червоного коня, витяг із сакви біля сідла бурдюк і плеснув водою в обличчя непритомному. Тіло шарпнулося. Петро відчув, як він поволі “вливається” в плоть. Коли розплющив очі, то угледів зовсім інших, відмінних від тих, що він “бачив”, перебуваючи в дусі, людей. Ті не були лютими, вони дивилися на нього, як на цінність, за яку можна взяти гроші. Навіть співчували йому. У цих же обличчя сходили жорстокістю й ненавистю.
Другий воїн у величезній чалмі присів біля розпростаного тіла й закотив віко.
— Йому вже не довго залишилося… — озвався. — Очі полудою затягло. Не доживе й до вечора. Якщо хочеш, можеш забрати його собі.
— Аллах свідок, — поспішив погодитися той, що хлюпнув водою. — Він мій.
Це були останні чужі слова, що їх зрозумів Петро, бо він майже зовсім уже повернувся в своє тіло. Далі чулися не думки, а мова, якої він не знав. Щойно остання його частка “влилася” в плоть, як шаленний біль пронизав голову. Встиг ще побачити над собою небо, ранкове сонце, стіни й вежі могутньої фортеці з купами трупів під нею, осідлані коні без вершників, бо ті зносили в одне місце мертвих, і знову провалився в дійсність, у якій йому нічого не боліло.