— Де я? — знову озвався Петро.
— Серед своїх, — відказав Микошинський.
— А хто ця жінка?
— Та це ж твоя наречена, — мовив зверхник.
— Її звати Зухра? — допитувався, Петро. — А де зараз Сава?
— Петре, та ось же я! Зухра — то минуле, а цілує тебе Наталка — твоє майбутнє.
— То ти, кажеш, — Сава?
— Авжеж.
Меланія хусткою промокнула сльози на Савиному обличчі, що скочувалися до підборіддя, яке дрібно тремтіло.
Потурнак повернув голову, шукаючи очима того, хто говорив.
— Сава не такий, — сказав. — Він весь жовтий, аж золотистий, а ти сірий.
— Друже, то горе його ти бачиш, — промовив гетьман.
— Твоя душа бачила його душу, — пояснив цілитель. — Очі ж твої бачать тільки постать.
Раптом Петро збагнув, що є одним із них, але не розумів, чому він — поранений — перебуває в колі друзів, а не у ворожому стані. І тут в очі йому впала руда лисяча шапка на осавулові, в яку він, утікаючи, стріляв. З тим у провалі в пам’яті повстало все, що відбулося, — від сильного удару в плече, який вибив його з сідла, до теперішньої миті. Але на тій ділянці пам’яті він був не учасником, а тільки спостерігачем чужого нещастя. Подію бачив з іншої дійсності; у неї — ділянку пам’яті — увійшли навіть лики потвор астрального світу.
Петро зробив спробу підвестися. Микошинський відкинув попону й кожуха, що накривали його, допоміг сісти, і всі побачили лице й голову, з якої відхилився клобук. Це не був вид людини, котра тривалий час перебувала в іншій дійсності. На обличчі, яке всього два-три дні не знало гоління, навіть угадувалася притаманна йому добра іронія. І тут він почав називати імена козаків, яких повбивали в ніч нападу на шатро гетьмана, а також чайковського другої чайки, Буцматого й Кубуся.
— Де ці люди, гетьмане? — запитав Петро.
— Чому ти цікавишся саме ними? — вражено запитав Микошинський.
— Не знаю… Ну, спало на думку та й годі…
— Немає їх поміж живих, — відказав осавул. — Прибрав Господь душі їхні.
— То й добре, — мовив Петро. — А тільки не Господь їх покликав, бо інакше вони були б дуже далеко звідси.
— А хіба тобі відомо, де вони? — поцікавився цілитель.
— Де саме, напевне сказати не можу, але вони десь дуже близько, бо не прийняв їх Бог.
На мужньому обличчі осавула майнула заклопотаність, яка змінилася на страх. Він кинув збентежений погляд на Микошинського.
— Петре, ти б поцікавився живими, — відказав гетьман. — Де можна було таких красунь уполювати?
— Купили ми їх, Богдане, купили… — Потурнак посміхнувся, а тоді простяг руку і пригорнув Наталку. — Ходи, серденько, до мене.
З круглого виду Пилипа-цілителя не сходив подив, причиною якого були слова Потурнака про забитих заколотників, та ще більший подив на ньому з’явився після того, як поранений, який ще мить тому був на тому світі, тепер посміхався і пригортав дівчину.
— Господи, Господи, на жаль, немає тут Оникія, щоб і він міг таке побачив… — тихо проказав цілитель.
— Що ти бурмочиш, аптекарю? — запитав осавул.
— Що диво велике на моїх очах сталося. За життя я багатьох братчиків з того світу повертав, але на те в мене чимало днів ішло. А тут! Ще мить тому цей чоловік не впізнавав нареченої, а зараз уже пригортає її. Це ж треба!
Танула передсвітанкова імла. На сході вгадувалися ознаки нового сонячного дня. Віддалік біля одного з наметів кашовари розкладали багаття, а двоє в чагарнику рубали хмиз. Гетьман, завваживши те, сказав:
— Вирушаємо зі сходом сонця. — Тоді обернувся до Потурнака. — Мушу з тобою й Савою віч-на-віч…
Сава кинув погляд на дівчат і ті відійшли до намету. Віддалилися й осавул з Пилипом.
— Богдане, — випередив гетьмана Петро, — ми вдячні тобі за турботу і справедливість, але у нас інший шлях.
— Стривай-но, про що ти?! — вражено гетьман.
— Про те, щоб пристати до вашого обозу. Адже ти хочеш заснувати на своїх землях козацький осередок. Гурт озброєних людей, які, в разі потреби, могли б постояти за себе й за тебе. — Завваживши на обличчі гетьмана розгубленість, він промовив: — Богдане, я не товариш Оникієві. Просто мені довелося побував у світі, де немає таємниць, де чути думки… Людські, звісно. Помислів і намірів таких потвор, як Буцматий, Кубусь, чайковський другої чайки і тих, що з ними, не почуєш. Як не вгадаєш, що намислив скажений собака. Я їх бачив, коли повертався у цей світ. Вони підстерігають кожного, кого знали у земному житті, і не має значення, де б тебе спіткало лихо, ось тут, чи в Сінопі, чи десь інде. Там, де вони, не існує ні простору, ні часу. Вони втягують у своє кишло кожного, у кому більше від сатани, ніж від Бога. З ними був і Мурлага-галерник, хоч він і загинув у Сінопі. А то — звір у людській подобі. Їхніх думок ти не вгадаєш. Мине час, тут, у земному житті, і сутність така втілиться в немовля якогось проклятого роду або й народу, що нагрішив дуже, і досягши зрілого віку, накоїть великих нещасть.