Він, Богдан Микошинський, молодий офіцер короля польського, колись давно, прибувши на Запороги, мав завдання згуртувати тутешній люд на оборону кордонів Речі Посполитої. Але тямущі люди скоро помітили, що військовий посланець гуртує не слухняне знаряддя короля, а лицарський орден. Він, руський шляхтич православної віри, родовід якого простежувався аж до чотирнадцятого коліна і коріння якого галузилося не тільки по Київщині та Поділлі, а й до Литви проросло, вважав владу польського короля тимчасовим непорозумінням, а справжнім законним монархом України ви¬знавав династію князів Острозьких. Якби король довідався про зв’язки князя Костянтина з низовим козацтвом, це мало б важкі наслідки для княжої родини. Адже Запоріжжя допомагало повстанцям Косинського й Наливайка, які громили маєтки польської і пропольської шляхти.
Отож про приїзд посланця від князя знали тільки він, писар та осавул. Про справжню ж мету приїзду було відомо лише йому. На Січі мав бути королівський вивідник, і через це Телемахові було приділено не більше уваги, ніж звичайному гендляреві.
Наступного дня грек з його двома охоронцями відбув, не відвідавши на прощання куреня козацького зверхника. Але їм услід Микошинський вислав сотню добре озброєних, з харчами на два тижні козаків. Сотникові наказав рухатись за посланцем князя назирці аж до Чигирина. А там, переконавшись, що грекові вже ніщо не загрожує, розділитись по п’ятеро та майнути по хуторах і зимівниках, де мешкали сімейні воїни-запорожці, і переказати наказ гетьмана прибути разом з помічниками — колишніми соратниками, на Базавлук в останню декаду вересня. Це були люди при вогнепальній зброї, мали добрих коней, а головне — вишкіл військовиків-професіоналів. На деяких хуторах їх налічувалося по півсотні.
ВІЩУН-ХАРАКТЕРНИК
“Південно-західніше від Базавлука русло Дніпра різко розширялося. В цьому місці було безліч великих і малих островів. Останні здебільшого вкриті густими заростями очерету. Численні звивисті проходи між ними являли собою справжній лабіринт, небезпечний для будь-якого неприятеля. Тут, у потаємних місцях, ворога підстерігали гармати, тут же сновигали на човнах козацькі дозори. Весь цей комплекс островів разом із зведеними на них укріпленнями називався Військовою Скарбницею”.*
Неподалік від берега погойдувалися на хвилях з десятка два чайок; на глибоководді стояли галера на дванадцять пар весел, три турецькі сандали і каравела, на якій вчилася управляти вітрилами команда козаків. Людно й гомінко було на березі; мигтіла блискавкою пилка: двоє оголених по пас дужанів розпилювали вздовж стовбур велетенської липи, а ще двоє, один з яких був Гарбуз, потягували люльки, очікуючи своєї черги пиляти. Неподалік від півстовбура липи з видовбаною серцевиною підбивали з обох боків зігнуті дубові дошки.
Сава з В’юном і Потурнаком конопатили вже готовий човен, який стояв біля самої води на стапелі. Пахло свіжою деревиною і конопляним луб’ям.
— А що, Приблудо, човен конопатити легше, ніж латину зубрити? — озвався В’юн з усміхом.
Сава не відповів. Перегодом сказав, звертаючись до Петра:
— Великий морський похід готується. Інакше нащо така кількіть чайок?
— Авжеж, — відказав Петро. — А от тільки куди: на Очаків, у Крим? Гетьман намірами не ділиться. Все підготує, а тоді вже коло скликає… Немало люду в похід вирушить — тисячі зо дві-три.
— З чого ти взяв, що аж стільки? — поцікавився В’юн.
— Прикинь: в один дуб сідає шістдесят-сімдесят чоловік. Богдан наказав виготовити сорок дубів…
Сонце вже пекло нещадно, коли тричі бемкнув дзвін, сповіщаючи про початок обід¬ньої пори. Враз стихло дзижчання пилки, постукування молотків, урвалися команди, що долинали з каравели. В затінку під деревами кухарі наливали страви в невеликі коритця на п’ятеро-шестеро людей.