— Авжеж. Колись їхні царі сприяли заснуванню цієї держави. Але мова не про те. Якщо ми висадимося в Трапезунді, чи підтримають нас люди? Ну, греки, грузини? Обличчя з вузенькими вусами на мить стало заклопотаним.
— Ні, не підтримають, — по миті вагань сказав колишній невільник. — Вони хоч і не люблять яничарів, але живуть так само, як і турки. Навіть одягаються по-турецькому. Тільки й того, що османи носять білі чалми, а греки — зелені, мусульмани ходять до мечеті, греки та грузини — до церкви. Втім, багато з них потурчились.
Писар, який досі був німим свідком розмови, поцікавився:
— Михайле, ти сказав, що ходив з греком аж в Азов. А куди ви з ним ще ходили?
— Ну, в Самсуні були. Олію оливкову і вовну брали.
— А ще куди? — знову писар.
— В Сіноп… Там ми купували килими, шовк, прикраси. Багате місто. Там купити можна все, що є у світі. Грек казав, що в Сінопі мешкають найзаможніші люди Туреччини. Кошовий тим часом розглядав обриси Трапезундської імперії та її сусідів.
— Самсун тут є, — мовив він. — Гавань… Сінопа, на жаль, немає.Нарешті Микошинський облишив мапу і витяг з шафи карафу і три глиняних келихи.
— Дякую тобі, Михайле, за оповідь. Давай потроху медовухи і забудьмо про цю розмову. Чоловік подивився здивовано, узяв келих.
— У нас так повелося, — пояснив писар. — Про все, що тут мовиться, — ніде нічичирк. Коли кряжиста постать зникла за дверима, писар обтер довгі сиві вуса і знову сів до журналу.
— Вирішувати тобі, Богдане, — подав він голос. — Ти ж бо гетьман. Але нагадую, що спорудження Базавлуцького укріплення спустошило нашу скарбницю. Якщо важити життям братчиків, то тільки заради чогось.
— Є справи важливіші, аніж твоя скарбниця, — пробурчав гетьман, згортаючи мапу. — А поглянь-но в списки — хто був у Сінопі?
Невидимий дозір у плавнях попередив, що група з півсотні озброєних людей вище поромної переправи вплав перебралася на острів і вже наближається до укріплення.
Хорунжий Воронюк, вершники якого очікували на непроханих гостей за кріпосними стінами, скоро уздрів ватагу, що вийшла з лісу. Люди були обідрані, але при зброї і без страху простували під жерлами гармат. Худих і змучених, їх поєднувало крайнє виснаження і вираз затятості на лицях. Здавалося, це поверталися до свого табору вояки, але Воронюк, який жив у Базавлуці від дня його закладин, не впізнав з-поміж них жодного. Він відділився від дюжини охоронців, що стояли на брамі, і пішов назустріч прибульцям. Завважив подумки, що, попри обідрані шати, ті мали дорогу зброю — шаблі, переважно криві турецькі, по пістолю за широкими поясами; в декого з-за спини стриміло дуло мушкета або сагайдак зі стрілами.
Хорунжий підвів руку, і група зупинилася кроків за десять від нього.
— Хто ви будете, панове? — поцікавився він.
— Ми й самі не знаємо, хто ми, — озвався один з юрби. — Ватага розбійників, військові найманці чи козаки. — Голос того, хто говорив, був спокійний, але в ньому вчувалася прикрість.
— І все ж? — наполягав хорунжий.
— Довго пояснювати, пане-брате, — знову той самий голос. — За православним звичаєм спершу нагодують, а тоді вже розпитують.
— Нагодуємо і спати покладемо, але спершу покладіть зброю.
По цих словах хорунжого обличчя прибульців спохмурніли; дехто опустив руку на ефес шаблі, дехто мацнув пістоль.
— Робіть те, що він каже, — сказав той самий голос.
Воронюк, якому, здавалося, відповідала вся ватага, нарешті побачив того — одного. Він був такого ж високого зросту, як і решта, мав густу щетину, яка, проте, не ховала свіжого шраму на обличчі. Тим часом прибульці складали зброю.
— Наливайкові ми люди, — сказав чоловік зі шрамом. Обвівши поглядом ватагу, додав: — Поранені. П’ятьох поховали дорогою.
— А сам Наливайко де? — поцікавився хорунжий.
— В Угорщину подався, на допомогу германському ерцгерцогу Максиміліану. Турка воювати.
Багато хто з прибулих мали на тілі просяклі кров’ю пов’язки. З усього було видно, що ці люди довго поневірялись, поки дістались Базавлука. Тільки один не мав ні каліцтва, ні поранення, хоча теж був виснажений. Хорунжий звернув на нього увагу, бо лише він не мав зброї і одяг на ньому був не такий, як у решти. Завваживши, що старшина затримав на ньому погляд, чоловік зі шрамом сказав: