— Посланець до Богдана Микошинського.
— Від кого? — поцікавився Воронюк. — Він сам скаже гетьману.
Одного погляду досить було Микошинському, щоб зрозуміти, що той, хто перед ним стояв, не належав ні до козаків, ні до міщан, ні до селян. Не схожий він був і на польського шляхтича. Довгі ноги його обтягували короткі, до колін, штани; на кощавих плечах висіла сорочка з тонкого білого шовку, пов’язана під шиєю чорною стрічкою. В блакитних очах вгадувалося очікування. Прибулець перевів погляд на хорунжого, а потім знову на гетьмана і сказав щось німецькою, з чого можна було зрозуміти тільки “Вольф Бредель” та “Рудольф”.
— А по-нашому ти не зміг би? — поцікавився гетьман.
На довговидому обличчі з рубцюватим носом з’явилося бажання зрозуміти. Микошинський подумав про перекладача, і водночас у свідомості його спалахнула підозра. Хіба король германський відрядив би у таку далеку й небезпечну подорож людину, яка не знала бодай польської мови?
— Пане гетьмане, — озвався хорунжий, — то як бути з тими людьми? — Розподіли поміж куренями, накажи нагодувати, а потім кожного нехай огляне лікар. Не занесли б чуми…
Коли хорунжий вийшов, чоловік сів і почав розшнуровувати боти. Скинувши взуття, яке свідчило, що власникові його довелося долати тернища, болота й чорнозем, він витяг устілку і подав її господареві куреня. На зворотному боці шкіряної прокладки було написано:
“Богдане, якщо в чоловіка, який подасть тобі це, на правій лопатці родимка завбільшки з вишню, а на лівому передпліччі наскрізний шрам, то він той, за кого себе видає. Нечипір”.
Навіть якби в записці не було імені автора, Микошинський впізнав би почерк свого посланця до Рудольфа Другого. Германець тим часом зняв сорочку, оголивши дистрофічний торс. На передпліччі лівої руки справді було знати слід від шпаги, а на правій лопатці червоніла родима пляма завбільшки з вишню.
Цього разу прибулець заговорив литовською; він довго і по-придворному вишукано запевняв гетьмана в повазі і найліпшому ставленні до нього монарха германського. Рудольф Другий, — казав він, — знає про мужність, військову доблесть і відданість християнській вірі ватажка запорізького лицарства і тому дозволяє собі нагадати про обі¬цянку, дану Микошинським торік імператорові листовно і через його посла Еріха фон Лясоту. Виконання її якраз на часі. Так добре розпочатий наступ на турка через відсутність поляків тепер на грані зриву, бо укладання польськими воєначальниками миру з татарами — це по суті припинення війни з Туреччиною.
Микошинський знав, що поляки пішли на мир з татарами не через відступництво, а через те, що в самій Речі Посполитій панував безлад. Повстанське військо Наливайка громило маєтки шляхти; козаки Лободи, пообіцявши підтримку Замойському у війні з мусульманами в Молдавії, насправді зрадили і зайнялись грабіжництвом. А тим часом через Дніпро переправлялася і вже сунула Кучманським шляхом величезна кримська орда.
— Вся Європа піднялась на турка: Германія, Іспанія, Італія, Франція, Волощина, Трансільванія, Молдавія і тільки Річ Посполита… — оповідав посланець.
— Річ Посполита… — луною відгукнувся Микошинський. — Якби то була нормальна держава… Колись, коли укладали союз між Україною, Литвою та Польщею, зарікалися не займати віри, мови і звичаїв одне одного. А тепер кожен ляшок з-під Кракова вважає себе чи не поважнішою персоною за родовитого руського шляхтича.
Посланець Рудольфа Другого, який уже знову одягнув сорочку, раптом сполотнів, ясно-голубі очі його стали білими, він поточився і впав на килим.
— Цього ще тільки не вистачало, — пробурмотів Микошинський, схилившись над худим, обм’яклим тілом.
Він схопив глек з водою і хлюпнув германцеві в обличчя.
— Дорога була важка й голодна, — прошепотів той, отямившись.
— Пробач, не по-християнському вийшло. Зараз велю нагодувати. Відпочинеш, тоді й поговоримо.
— Пане гетьмане, — сказав посланець, звівшись на тремтячі ноги, — люди, котрі привели мене сюди, не знають, що я по-литовському…
— Гаразд, гаразд, не хвилюйся.
З ранку до вечора новоприбулі не виходили з церкви. Молились, сповідувались. Отець Павло після їхніх сповідей ходив похмурий, злостивився на всіх. А характерник Оникій, який не проминав нагоди зачепити Приблуду, сказав йому:
— Моляться. Сподіваються на прощення… А не знають, що ніщо не минає без відповіді — ні добро, ні зло. Вимоливши прощення для себе теперішнього — тільки відтягнуть час розплати. Нікуди від гріха подітися — впаде він не в цьому, так в іншому житті, якщо ж не на тебе, то на діток твоїх, онуків і правнуків… Цить, синку, цить. Знаю, про що хочеш запитати. То їхній гріх. І відповідати доведеться кожному за себе й за інших. Гріх-бо то цілого народу. Адже ти про ординців подумав? Релігії вигадали люди, а справедливість — Бог.