— А скільки в місті яничарів? — поцікавився Микошинський.
— Ну, я не знаю… Гадаю, десь зо дві сотні. Додай ще стільки ж військових на суднах.
— Чи можуть сподіватися обложені на допомогу ззовні і як скоро? — знову гетьман.
— Богдане, я втік не з дивана губернатора Сінопа, а по суті з неволі. Хоч і був вільно-відпущеним.
— Петре, ти, й справді, ото потурчився? — озвався писар.
— Я живу в Базавлуці, а не в Сінопі, — відповів ухильно козак. По хвилі додав: — Що б я тобі, пане писарю, не відповів, ти все одно не зрозумієш, доки сам не пройдеш всіма колами пекла, якими довелося пройти мені.
Вони з писарем були чимось схожі, ніби старший і молодший брати: худорлявими обличчями, великими чорними очима, тонкими з горбинкою носами; навіть вусами, тільки в писаря вони були майже зовсім сиві, а в Потурнака ледь взялися сивиною.
Микошинський запитав:
— А як там люди ставляться до нас взагалі? Ну, до козаків?
— О-о, з великою пошаною, — відказав Потурнак. — Дітей нами лякають.
Микошинський хоч і не виказував настрою, проте дві глибокі зморшки, що залягли над переніссям, свідчили, що розмова його пригнітила.
— Богдане, ти й справді хочеш взяти в похід оті трофеї? — поцікавився Потурнак, кивнувши на кораблі. — Вони ж у бою неповороткі.
— Там видно буде, — відказав гетьман, підводячись. — А ти, Петре, подумай добре, чи є хоч найменша слабина у тій фортеці. Сіноп — це саме те, що треба, з усіх міркувань.
— Атож, з усіх, — підтвердив писар.
ОТРУЄНА СТРІЛА
Замах на характерника стався на Спаса. Стріла, пущена з заростей, вп’ялася в дуб на палець вище від Оникієвої голови. Наконечник її був змащений невідомою отрутою. Курка, до тіла якої доторкнулися тим вістрям, одразу здохла. Але це було пізніше, а тоді зловмисник, не влучивши в ціль, у фанатичному пориванні вискочив з-за дерев і кинувся до Оникія. Якби не крик наполоханого крука, залишився б характерник лежати до ранку з перерізаним горлом. Злякане “ка-р-р” насторожило чоловіка, і він помітив, як у сутінках до нього швидко наближалася якась висока постать. Скочивши на рівні, Оникій кинувся до церкви, де на майдані гуляли козаки. Біг і кричав, а над головою, немов згусток його темної душі, летів птах. Коли напасник був уже за кілька кроків від утікача, крук люто кинувся на нього, вискубуючи чуба. Бандит відмахувався, уповільнював біг, і це допомогло коротконогому гладкому Оникієві врятуватись. Той, хто переслідував, збагнув нарешті, що біжить на неминучу погибель; він спинився, а тоді кинувся назад у гущавину.
Гомін, сміх і бренькання кобзи заглушували волання характерника, і з’ява його в гурті була несподівана. Враз гомін ущух. Козаки, в кожного з яких у будень знаходилося привітне слово для чоловіка під дубом, цього разу дивилися на нього відчужено.
— Ти чого, Оникію, в Боже свято з’явився біля церкви? — запитав хтось із натовпу не дуже привітно.
Характерник якийсь час відсапувався, а тоді відказав:
— Ото я вам уже так у печінках, що ви вирішили мене вбити? І саме в Боже свято…
— Що ти верзеш, чолов’яго… Хто тебе хотів убити? — запитав Потурнак, виступаючи з гурту. За ним вийшли Приблуда і В’юн. — Ми тут усі напідпитку. Але ж не настільки.
Коли юрба зі смолоскипами наблизилась до Оникієвого дуба, то гомін її враз ущух. Над жмутком трави — сідалом характерника — стирчала стріла.
— Стій, не займай! — верескнув Оникій до Потурнака. — Вона отруєна.
— Звідки ти знаєш, Оникію? — запитав хтось із козаків.
— Знаю. Тепер знаю. — Характерник уже опанував себе; в голосі його з’явилась колишня самовпевненість.