При цих словах у зіницях єзуїта блиснуло. Це не було виявлення злості, а щось схоже на болісне одкровення.
— Сигизмунд — поляк, — сказав він упевнено.
— Сигизмунд, Жигмунд, то не має значення. Як небагато важить і те, якого він племені. Он Стефан Баторій, перед тим, як коронуватись на польський престол, був князем Семиградським, а політику загалом проводив розумну. Ворожу русам, але розумну. А цей… Не треба бути характерником Оникієм, щоб передбачити в недалекому майбутньому у цьому конгломераті, який зветься Річчю Посполитою, велику кров.
— Отож кепські мої справи… — озвався Кубусь. — Такими відвертими бувають тільки з кандидатами в покійники.
— Не буду тебе запевняти в протилежному, — відказав гетьман. — Але все залежатиме від того, яку відповідь ти даси осавулові на головне запитання: навіщо ти мав при собі стільки отрути?
При тих словах очі Кубуся, що доти здавалися осклілими, раптом спалахнули блакитним вогнем. Він рвонувся, аж затріщали сиром’ятні ремені у нього на грудях. На мить Микошинському здалося, що той піднісся разом із кріслом у повітря і там завис. Крізь його очні отвори дивився Люцифер. “Гуп!” — почулося.
Коли вже вивели єзуїта, козацький ватажок подумав, що то справді грюкнув стілець, який упав з висоти.
ПІДВОДНІ ЧАЙКИ
Після Спаса на рейді у Військовій Скарбниці вже погойдувалося на хвилях сорок чайок. Це були великі, двадцяти метрів завдовжки і чотирьох завширшки, судна, до яких на малих човнах підвозили гармати, діжки з порохом, ядра, спеціально обтесані шматки каменю — кітви. Гармати встановлювали по дві з кожного борту і по одній на носі й кормі. Хоча команди ще не були цілковито дібрані, але той, хто напевне мав брати участь у морському поході, знав своє судно.
Потурнак з Приблудою сиділи під вербою на березі неподалік від купи соснового бруса — розібраного стапеля, на якому будувалася їхня чайка.
— Тут у нас, Саво, не заведено ділитися з іншим тим, про що казала тобі старшина, але це, здається, стосується й до тебе. Ну, я про те, що характерник тоді… Місто на пагорбі, довкруги море…
Приблуда, котрий спостерігав, як з човна-підвозки знімали гармати, на мить вкляк, а тоді подивився з надією на товариша.
— Схоже, те місто зветься Сінопом, — провадив тим часом Петро. — Гетьман на нього націлився.
— Де воно?
— Далеко, Саво. По той бік Чорного моря. В який спосіб Богдан збирається його брати, я навіть не уявляю. Крім того, що це неприступна фортеця, в гавані постійно вартують дві-три військові каторги — охороняють верфі.
— Дві-три каторги — невелика сила, — озвався Приблуда.
— Справді… Але поки ми крутитимо веремію[10], яничари-охоронці замкнуть браму і приготуються до облоги, а тим часом їхні гінці скакатимуть по допомогу.
— А якщо з суходолу напасти?
— Де б ти не з’явився — однаково тебе помітять діти султана[11]. Непоміченою туди може підійти хіба що риба, — усміхнувся Потурнак. — Та й то лише в гавань. У місто ж ніхто й ніщо непоміченим не проникне.
— А може, не Сіноп мав на увазі характерник? — мовив з надією Сава.
Потурнак почав розкурювати люльку, що вже погасла, замислився, а тоді озвався:
— Є Очаків, є Акерман[12] — міста-фортеці. Але вони не за морем: Акерман навіть далеченько від моря, в Дністровському лимані. Є Кафа в Невір-царстві, є Азов у Азово-Донському лимані — теж стінами високими обнесені. Є ще Согдейська[13] фортеця, неподалік від Кафи, але вона не на пагорбі, а на височезній горі. До того ж це не місто, а саме фортеця. Є Варна — найбільша твердиня Османської імперії, але й вона по цей бік Чорного моря. Отож залишається тільки Сіноп. Звісно, якщо вірити характерникові.Саву не полишало відчуття роздвоєності. Одна половина єства була в тілі його, друга ж немовби блукала десь-інде: то він був у батька на зимівнику, то дихав в очеретину, спостерігаючи крізь шар води, як у світанковому небі носяться наполохані татарами чайки, то брів у високій ковилі, умліваючи від спеки й голоду. Всі ті картини пов’язував в один ланцюг образ дівчини, з якою він збирався поєднати своє життя. Йому весь час здавалося, що він не жив, а шукав шлях до неї. Той шлях пролягав у суцільному мороці. Єдиним промінчиком було одкровення характерника; хоча Саву й проймало відчуття гріха щораз, коли він опинявся поряд з Оникієм; йому здавалося тоді, що він впускав у свою душу якусь чужу силу.
10
Веремія —
12
Акерман —
13
Согдейська фортеця —