Із заростей верболозу вийшов гетьман у супроводі джури.
— Здорові були, пани-брати! — привітався він.
— Здоров будь, пане-батьку, — відказали йому.
Гетьман усміхнувся, угледівши на могутніх крижах Гарбуза шматок обстріпаної тканини, яка колись була шароварами.
— Я прийшов подивитися, що ви тут накоїли, — звернувся він до Сави.
Сонце підкочувалося до гаю з протилежного боку водойми; в його мусянжових променях підводний човен нагадував обрисами кабицю з високим димарем, яка невідь-як погойдується на хвилях.
За вигадку спудея гетьман вхопився як за останню можливість уберегти братчиків від неминучої смерті під стінами Сінопської фортеці. Спостерігаючи, як з кожною торбою піску, знятої Гарбузом з плоскодонки і покладеної в скриню на даху підводної чайки, остання дедалі більше занурювалася, він відчув, як зріє в ньому надія. Тим часом під водою зникли уже й скриня з піском, і більша частина димаря. А те, що залишилося на поверхні, нагадувало колоду, яка стояла сторч. Та ось з димаря вигулькнула голова з оселедцем. То був В’юн. Він озирнувся довкіл, сказав щось усередину. Відтак колода стала віддалятися від берега.
— Добре діло зробили хлопці. Дуже добре! Га, як ти вважаєш, синку? — звернувся гетьман до джури. — Так, пане-батьку. Вони, як риби! — з захватом сказав хлопець.
Дивного відчуття зазнали Микошинський, Гарбуз і джура, коли на поверхню почала швидко спливати підводна чайка. Обтягнена шкірою і обсмолена, вона нагадувала волохате чудовисько з великою рурою на спині.
Коріння дуба товстими мацаками випиналося з трави. Характерник у сірій свиті також скидався на один з химерно вигнутих нерухомих коренів. На обличчі Оникія не ворухнувся жоден м’яз, як і не зайнялася іскра в очах, коли підійшов козацький зверхник. То сиділа сонна людина, якщо не сказати, обездушена плоть людська. Та водночас хтось і дивився, але не з одного місця, а звідусіль, сотнями очей. Микошинському на мить стало лячно. Він помітив над головою в характерника в корі дуба отвір від наконечника стріли і зелене кільце довкіл. У верховітті ворухнулось, то потоптався на гілці крук.
— Чого тобі, Богдане?
Козацькому ватажкові здалося, що озвався не чоловік під дубом, а хтось невидимий, десь поряд, бо обличчя характерника лишалося восковим, а очі осклілими. Та й навряд чи запитання було почуте вухами, а не свідомістю. І все ж він сказав:
— Оникію Колодуба, я прийшов порадитись…
— Чи в тебе старшини тямущої бракує? — обличчя Оникія почало оживати.
— Не в тім річ. Поплічники мої — люди мудрі. Я хотів запитати, чи варто йти на край світу. Колись ти Кулазі напророчив, і пророцтво збулося…