— Здоров… — відказав гетьман. — А чого не в умовленому місці?
— Там гуси. Наполохана зграя могла б знятись у небо і виказати. А по березі кримці вештаються.
По хвилі Потурнак (це був він) опинився на борту отаманської чайки.
— …Сховавши в очереті каюк, я подався до міста, — оповідав він. — Якщо мусульманин хоче довідатись про новини, він іде в мечеть… Мулла саме хутбу[15] читав, коли я туди прийшов.
— То про що ти довідався? — нетерпляче мовив гетьман.
— Султан наказав Насиф-баші керувати побудовою галер у Сінопі. Як сказав мулла, володар правовірних має намір зміцнити свою могуть на морі. Його повірений Алі-баша вже місяць чатує на невільничому ринку Кафи. Відбирає здорових рабів для галерної каторги.
— А що діється в Казікермені?
— В Казікермені залишилася тільки фортечна залога. Всі інші, і з ними ногайці, подалися грабувати Молдавію. На ніч турки замикають брами і виставляють посилену сторожу.
— Ми зможемо прослизнути повз фортецю непоміченими?
— Ні, Богдане. Вони перетяли Дніпро товстим ланцюгом. З Казікермена до острова Тавань і з Тавані до Арслана — з лівого берега. До того ж на фарватер спрямували гармати.
— Шкода, — сказав Микошинський. — Отже, наш вихід у море не буде для них несподіванкою.
У судні гетьмана, крім двох команд веслярів, котрі щогодини змінювали одна одну, були ще Приблуда, Потурнак, сурмач і Вольф Бредель — посланець германського імператора. Цей худорба не випускав з рук прапора Рудольфа Другого. Ще один прапор — Базавлуцької Січі — майорів на щоглі отаманської чайки.
Проминули гирло невеликої річки Дрімайлівки, а невдовзі на похилому березі з’явились руїни безлюдного міста-фортеці, невідомо ким і коли побудованого, як і ким і коли зруйнованого. Від нього до Казікермена лишалося півтори-дві години швидкої плавби. Згасав день, і вже густішали сутінки; довкіл ні голосу, ні вогника. Тільки чулося рипіння кочетів та плюскіт води під сотнями весел.
Коли вже засутеніло, на кормі передньої чайки дали знак, і судна зупинилися. Гетьман наказав чайковським зійти на берег. А там, на колі, запропонував план узяття Казікермена.
Прогриміли гарматні постріли.
— Почалося, — тихо мовив Потурнак.
Він сидів поруч із Савою на отаманській чайці і вдивлявся в нічний обрій, на якому з’явилася слабка смуга світла.
То були не ранкові промені; то півтисячі козаків, що ховалися в порослій чагарями ярузі неподалік від Казікермена, майже одночасно запалили смолоскипи і кинулись на фортецю.
Яничари, збиті з пантелику великою кількістю людей з палаючими головнями, що з’явились невідь-звідки, розпочали гарматну стрілянину. Проте ядра летіли над головами напасників, бо ті вже долали передфортечний рів. Тим часом збігалася сторожа з усього укріплення. І тут козаки разом загасили смолоскипи; настала темінь, яку розривали спалахи мушкетних пострілів на стінах. Скоро яничари, збагнувши, що ціляться в ніч, припинили стрілянину і приготувалися відбивати штурм.
Чайка гетьмана уткнулася в стрімкий берег біля самої фортеці. Сава, а за ним Потурнак і сурмач позіскакували з судна й поспішили слідом за Микошинським. Від інших чайок, що причалили неподалік, теж бігли люди. На фортечних стінах і побіля них не вгадувалося жодного охоронця. Проте браму, до якої привела кам’яниста дорога, було замкнено. Гетьман сказав щось одному з гармашів, і той кинувся назад до суден і скоро приніс барильце з порохом.
Вибухом зірвало не тільки браму, а й вежу і частину стіни. Сильний спалах на мить освітив мур фортеці, білі будинки під рудими черепичними дахами, вирвав з мороку Дніпро, на поверхні якого, здавалося, плавав товстий ланцюг, а віддалік стояла галера.
Яничари, збагнувши, що люди зі смолоскипами не основні сили нападників, а тільки приманка, кинулись у прибережний бік міста, але там уже панували козаки. У мороці ночі сіре вбрання робило їх схожими на тіні, що ковзали між будинками; багато хижих тіней.
— Гяури! Гяури! — волали турецькі воїни, запекло відбиваючись.
Дехто з них уже конав, розпластавшись на землі, а більшість втікала до південної брами.
Ще один сильний вибух трусонув нічне небо. То висадили в повітря місце, де кріпився ланцюг, яким перегороджували Дніпро. З цим вибухом, що припав на кінець ночі, темінь стала кудись витікати; спочатку з’явився мінарет, потому дах мечеті, затим оселі й кам’яниста дорога, що перетинала місто з півночі на південь. Тим часом зо дві сотні яничарів, діставшись конов’язей, повискакували на коней і охляп[16] погнали в степ. Білі плащі майоріли на вітрі і робили їх схожими на духів, котрих зненацька застав світанок, і вони намагаються хутчіш покинути цей світ.