На шляху з боку лиману з’явилася велика мажара, вантажена лантухами з зерном, яку тягли четверо коней і супроводжували троє вершників. За нею — дві легші, запряжені парами коней. А віддалік рухалися ще три упряжки. На візникові й вершниках першого возу були свити й шаровари, що виказувало в них мешканців України, ті ж, що їхали за ними, були у польському вбранні, а на останніх був одяг литвинів. Усі вони таборували в плавнях, очікуючи ранку.
Пшениця, хутра, бурштин, мед, льнополотно, сіль, привезені з України, Польщі, Білої Русі, Литви, Перекопу, везтимуть з Узун-Кале двома морями — Чорним і Середземним аж до Каїра, а килими, посуд карбований прикрасять житла слов’ян, литвинів, юрти кочів¬ників. Із шовку пошиють жінкам святкове вбрання, а дамаські шаблі стануть для чоловіків не тільки зброєю, а й предметом гонору.
“Усім є користь від гендлю, — міркував Юсуф-баша — комендант Узун-Кале, оглядаючи з фортечного муру довкілля. — Слушно назвав Пророк торгівлю богоугодним промислом. Нехай краще гяури везуть у гавань збіжжя, а правовірні — своє добро. Обмінюватися витворами рук краще, ніж смертями… Немало люду полягло торік навесні, коли козаки на своїх суднах напали на Узун-Кале. Аллах милостивий був до правовірних. На той час у гавані стояла ескадра падишаха, а на березі — військо яничарів та орда. Шкоди великої невірні завдали мусульманам, хоч і самі втрат зазнали, але Узун-Кале не здобули. На одному з суден їхніх майорів тоді і прапор найлихішого ворога падишаха — германського імператора”.
Юсуф-баша пам’ятав, як років з десять тому, коли він служив в охороні палацу,
“посла Рудольфа Другого побили й кинули до в’язниці. Султан Амурат обурився, що той посмів з’явитися до нього без подарунків. Але найбільшої образи Рудольфові Австрій¬ському завдавав падишах тим, що не визнавав його імператорського титулу… Послів європейських приймали гірше, ніж мусульманських, але над австрійськими просто знущались: місяцями не надавали аудієнції, а коли приймали, то лаяли, виганяли, а часом і брали під арешт”.*
“Атож можна зрозуміти Рудольфа Другого, — подумав Юсуф-баша. — За такого ставлення шукатимеш спілки не тільки з козаками, а й з самим шайтаном”.
Щоранку комендант прохав у Аллаха миру, а вже потім здоров’я собі, чотирьом своїм дружинам та десятьом дітям. Мир-бо давав йому великий зиск. Усяк, хто привозив сюди крам, мусив сплачувати мито. А вже яка частка належала султанові, а яка Юсуф-баші, визначав він сам. Чи греки оливкову олію привезуть, чи татари ясир пригонять — Юсуф-баші дай. Бо, як жартують стамбульські дотепники:
“Багатство падишаха — океан. Хто не п’є з того океану, той свиня”.*
Щоправда, призначення комендантом Узун-Кале обійшлося йому в Стамбулі недешево.
Гарний ранок видався як для осінньої пори. Море спокійне. Юсуф-баші на мить здалося, що він стоїть не на фортечному мурі, а в гавані рідного Самсуна на Анатолійському узбережжі.
Тим часом мажара, запряжена двома парами коней, заїхала на причал. Один з трьох супроводжувачів спішився і підійшов до групи купців у розкішних шатах, що стояли біля одного з трапів. Кивнув на знак привітання, не знімаючи смушкової шапки. Йому відповіли. По короткій розмові від гурту відділилися двоє, один у білій чалмі, другий у зеленій, і подалися до мажари. Юсуф-баша знав, що до того, як відбудеться торг, щонайменше два лантухи пшениці перекочують у його комору, як і дещиця з того, чим платитимуть купці. “Хай вічно славиться ім’я Пророка — покровителя торгівлі!” — подумав комендант, переводячи погляд на дорогу, якою рухалося ще кілька упряжок…
І тут він помітив на сході легку хмарку. Ніби в ранковому маєві раптом закрутив вихор. Скоро Юсуф-баша зрозумів, що то був не смерч, а шляхом скакав вершник. Поряд на поводі біг кінь. Десь за версту від міста гонець спинився і, пересівши на запасного коня, погнав далі.
— О, Аллах, лихо насувається! — прошепотів комендант, піднісши руки до неба.
Єдиним правильним рішенням було перейняти гінця, щоб уникнути паніки в Узун-Кале. Юсуф-баша збіг внутрішніми сходами вниз, скочив на коня і під здивовані погляди охоронців погнав учвал до брами.
Люди на возах, вервечка яких тяглася в порт, уздрівши вершника в дорогому вбранні, котрий, нещадно стьобаючи коня, нісся від фортеці, звертали на узбіччя, поступаючись дорогою. Юсуф-баша встиг помітити на лицях іноземних купців страх, і це приємно лоскотнуло його самолюбство.
Якийсь час він гнав коня вздовж лиману, втративши з поля зору того, кого мав намір перейняти на шляху. Та ось з-над верболозу вихопився хвіст куряви, почувся кінський тупіт, і по хвилі з-за закруту дороги вигулькнув вершник. Осідланий кінь, що скакав на поводі поруч, був укритий піною. Огир під вершником також був у милі. Не одразу впізнав комендант у гінцеві Абдулатипа — заступника начальника казікерменської яничарської орти. А впізнавши, натягнув повіддя і зупинив свого жеребця. Він уже й без слів знав, що на Узун-Кале насувається лихо. Збагнув також, що суне воно з Казікермена. Найстрашніше було те, що турецьке військо, яке недавно ще квартирувало в місті-фортеці, з’єднавшись з ордою, подалося в Молдавію, а з тим — на германця. В Узун-Кале зосталася тільки невелика залога, та ще п’ять команд військових моряків на галерах. Якщо неприятель буде такий числом, як торік, то фортеця при підтримці з моря вистоїть. Якщо ж більше… О, Аллах!