— Заварюється, хлопці, каша, — мовив, сідаючи на свого жеребця.
Вони ще довго петляли плавнями, та нарешті виїхали до переправи. На поромі, що наближався до причалу на протилежному березі, стояв великий, вкритий рогожею і за¬пряжений парою коней віз; а ще четверо буланих (двоє з них під сідлами) топталися прив’язані до поручнів. Два вершники і їздовий допомагали поромникові тягти линву.
На причалі дозірні спішились.
Петро якийсь час спостерігав, як на тому боці прив’язують до стовпа пором, тоді озвався:
— Отож, братове, готується похід.
— Чи не в поміч Наливайкові? — поцікавився Микита.
— Поки що про це знає тільки старшина. Але похід таки готується.
Поромник, невисокий кремезний чолов’яга, був одягнений у просторий льняний одяг — сорочку й шаровари; на голові мав солом’яного бриля. Він привітався і, кивнувши на Саву, поцікавився з усміхом:
— А це ви що, полоненого привели?
— Був полоненим, — відказав Гарбуз. — Тільки в татарському полоні.
Привітна усмішка на широкому, чорному від засмаги лиці поромника враз збігла.
— Лихо, лихо… — сказав він і, поплювавши на мозолі, взявся за линву.
— Івасю, а що то за мажару ти переправив? — поцікавився Потурнак.
— Сіль привезли, — відказав поромник. — Он трохи просипалось крізь рогожу.
Потурнак підняв білий кристалик, розтер пальцями і навіть крихітку поклав на язика. Але нічого не сказав, а взявся допомагати тягти пором.
Коли зійшли з переправи, він витяг із сакви шмат м’яса.
— Візьми, спечеш собі на вогнищі, — сказав Івасеві. — Тарпанина. Учора забили.
— Спасибі, братики! — зрадів подарункові поромник. — Хай вам Бог дає.Дорога в лісі пролягала між дубів і лип. На піску виднілися свіжі сліди коліс. Віз був десь недалеко.
— Може, наздоженемо фуру та виміняємо трохи солі, га, хлопці? — озвався Гарбуз. — М’ясо ж маємо.
— То не сіль, — сказав Потурнак. — То селітра.
— Он воно що… — мовив В’юн. — Виходить, не збрехали тобі, Петре, щодо походу.
Ліс раптом закінчився, і вершники побачили попереду укріплення — земляний вал з частоколом і баштами, з яких виглядали жерла гармат. Перед валом був глибокий рів, а перед ровом широка, сажнів з двісті, просіка. Дуби, сосни й липи, що тут росли, стали стінами фортеці, побудованої, з усього, недавно, бо обкоровані стовбури ще не встигли потемніти.
Біля воріт укріплення стояв віз. Один з вартових підняв рогожу на возі, а тоді махнув рукою, мовляв, нехай їдуть.
Вартові були молоді люди в запорізькому однострої — червоні шаровари, сорочки з білого домотканого полотна; на голові смушкові шапки з червоними шликами і жовтими китичками. За поясами в них стирчало по два пістоля, а при боці висіли шаблі. Списи й мушкети стояли притулені до стіни. З наближенням Потурнака і його друзів четверо стали на воротях, а п’ятий вийшов назустріч.
— Хто ви, панове, й звідки? — запитав він.
На худорлявому обличчі вартового вгадувалась насторога. Це був загартований вояк; лице його потворив ще свіжий шрам, що тягся від скроні до підборіддя.
— Бекетові ми, — відказав Потурнак. — З Інгульця.
— Неблизький світ, — мовив вартовий. — А тільки бекетові звідти мали прибути учора ввечері, а не сьогодні. І троє, а не четверо.
Хтозна, як довго затяглася б перевірка, якби з брами не вийшов літній чоловік, так само озброєний і одягнений, як і молодики.
— Никифоре, пропусти їх. Це наші, — сказав він. Коли вершники поминули ворота, літній підкликав Потурнака, і вони про щось довго балакали.
— Новобранці, — пояснив Петро, повернувшись до своїх. — Але вишкіл пройшли у війську Наливайка.
Від брами дорога вела на великий майдан, посеред якого міддю поблискували на сонці дві півсфери тулумбасів і було вкопано стовпа. Майдан оточували будинки під очеретяними стріхами, поміж якими стояла невелика церква. Біля одного з них чаділо горно, і двоє оголених по пояс дужанів махали кувалдами. Лязгання металу було таке сильне, що прибулі чули його ще в лісі, за межами фортеці. Неподалік від ковальні стояв віз, і з нього знімали міхи з селітрою. З протилежного боку майдану біліли довгі мазанки — курені. До одного з них попрямували дозорці.
Замість завзятих при зброї козаків, які походжали б з люльками в зубах, Сава побачив обідраних, напівголих людей з цегельно-червоними від засмаги тілами. Дехто з них роз¬вішував поміж деревами в’ялитись рибу, дехто крив очеретом стріху. Табір скидався б на селище, якби поміж чоловіків можна було помітити хоча б одну жінку чи дитину. “Хіба це і є те осине гніздо, якого остерігаються і польський король, і кримський хан, і навіть сам султан турецький?” — дивувався Сава, спостерігаючи, як дебелий чолов’яга вправно білить стіни куреня, над дверима якого свіжою фарбою поблискував напис латиною: “Без науки життя схоже на смерть”. Завваживши, що Савину увагу привернули літери, В’юн пояснив: