— То школа.
— А чому тут усе нове? — поцікавився Сава. — Начебто все це недавно побудували. Ну, і фортеця, і хати…
— Бо таки недавно, — озвався Потурнак. — Якийсь рік-півтора всьому цьому.
Тільки-но спішилися дозорні біля одного з куренів, як з’явився хлопчина років тринадцяти і покликав Потурнака до гетьмана. Посильний з захватом дивився, як Гарбуз розстеляв на траві вовчі шкури.
— Що, джуро, гарні хутра? — усміхнувся Петро. — Хочеш, ми тобі з нього кожуха справимо? Хай тільки кушнір вичинить.
Хлопець покивав головою. Але його, либонь, не хутро цікавило, а те, що це були великі вовчі шкури і ще зовсім свіжі.
Хата гетьмана відрізнялась від козацьких куренів тим, що була не довга, а квадратна і вікна мала більші. На ганку стояв високий чоловік у козацькому вбранні без зброї: чоботах, шароварах, льняній сорочці, пов’язаній під шиєю шнурком з двома китичками.
Потурнак і Сава вклонились йому, побажали доброго здоров’я.
— Доброго дня, панове, — відказав чоловік, затримавши на мить погляд на новакові. В сірих його очах вгадувалося очікування. — Щось сталося?
— Нічого такого, пане-батьку, — відказав Потурнак.
— А чого затримались?
— Вовки… На півдорозі звідси, у вибалку, ціле кубло… Ще трохи — й загнали б В’юнового скакуна. Обійшлося… Але коневі треба було дати оговтатись.
— Вони мають вовчі шкури, пане гетьмане, — мовив джура з захватом. — Величезні!
— Справді? Такі вже й великі? — мовив поблажливо зверхник.
— Не тільки вовчі, — зауважив Потурнак. — У нас є і тарпаняча шкура. Вполювали коника. М’яса привезли.
— А це кого ви вполювали? — поцікавився гетьман, кивнувши на новака.
— Він сам до нас прибився, — відказав з усміхом Потурнак. — З полону татарського втік.
Кошовий спохмурнів, подивився на Саву. Його уважного погляду не уникли ні сліди на зап’ястях, ні босі порепані ноги, що їх тільки до колін прикривали обшмульгані штани.
— Хто ти будеш, чоловіче? — запитав суворо.
— Я єсмь Сава Карпенко, київський спудей, — відказав Сава і відчув себе раптом змалілим під суворим поглядом козацького отамана.
— То із скубеїв, кажеш? — пом’якшав гетьман. — Нам потрібні освічені люди. Допомагатимеш дякові в школі, бо той пройдисвіт якщо не пиячить, то зникає невідь-куди.
— Дозволь, пане-отамане, взяти його до нашого куреня, — сказав Потурнак.
— Беріть, та навчіть шаблю тримати.
— Та він такий, що й сам цьому ремеслу може навчити, — усміхнувся Петро.
— Он воно як… — схвально мовив гетьман. І звернувся до новака: — Під яким ім’ям житимеш? Сава подивився на зверхника здивовано.
— Приблудою його нарекли, — мовив за нього Потурнак. — Він приблудився до нас.
— Приблуда — то й Приблуда, — сказав гетьман.
— …Чи ти й справді із спудеїв-курохватів чи, може, з ляхів чи злодіїв, тут нікого це не обходить, — сказав Петро, коли вони перетинали майдан, прямуючи до свого куреня. — Аби ти поважав наші звичаї, розмовляв нашою мовою та старшину шанував. І не дай Боже товариша зрадити. Бо тут у нас вважається за гріх зрадити навіть дідька, якщо він потрапив козакові в приятелі.
ТАЄМНИЙ ПОСЛАНЕЦЬ
Чорнобородий візник, переступивши поріг, на мить зупинився в нерішучості, причиною якої була невідповідність більш ніж скромного зовнішнього вигляду отаманського куреня його внутрішній розкоші. На барвистих персидських килимах у піхвах, інкрустованих дорогоцінними каменями, висіли дамаські шаблі, стилети з золотими та срібними руків’ями, пістолі й рушниці, змайстровані кращими зброярами Сходу. В глибині приміщення, у кріслі, що нагадувало трон, сидів кремезної статури чоловік. Довгообразе обличчя з м’яким виразом і великі сірі очі виказували помірковану і водночас вольову вдачу. По праву руку від нього щось писав за столом худорлявий, значно старший за віком козак з сивим оселедцем і такими ж сивими вусами. Господар, завваживши нерішучість гостя, всміхнувся.
— Заходь, Телемаху, — озвався він грецькою мовою, підводячись назустріч. — Давно очікую на тебе.
— Шлях був довгий і важкий, — відказав бородань також грецькою.
— Всюди нишпорять люди Вишневецького, виловлюють повстанців.