За півсотні сажнів від дороги розкинувся густий гай. У Меланії щось важке піднялось, як тоді на кораблі, коли товариш турка заступив їй двері в каюту. Їхали поміж дерев на схід. Густий змішаний ліс дедалі змінювали верби й осокори, що свідчило про наближення до ріки. Коні вийшли до невеличкого потоку й жадібно припали до води. Чулося говть-говть. Позаду зашурхотіло — наближався вершник, який їхав увесь час на відстані. Його кінь також кинувся до води і заходився її жадібно втягувати в себе. Обличчя верхівця було запнуте запиналом від чалми.
— А чого у раба обличчя весь час заховане? — поцікавилась Меланія у Наталки.
— У них такий звичай, — відказала Наталка, кинувши погляд на господаря, який уже спішився і знімав тюки з нав’юченого коня. — Дружини не повинні бачити обличчя інших чоловіків.
— Щось я такого не завважувала, — засумнівалася Меланія. — Може, обличчя жінок не повинні бачити чужі чоловіки…
Довго пили коні. Зупинялися, здригались і знову припадали до води.
Два гостроверхі ногайські шатра поставили не на галявині, а в гущавині. Меланія міркувала так: “Одне для господаря й нас — його дружин, друге — для раба”. Коли ж у шатра поклали по два ліжники й по дві ковдри, вона заспокоїлась: “Одне — для нас з Наталею, друге — для чоловіків”. І тут до вуха долинув ледь вловимий гул. Стривожився турок, який порався з рабом біля купи хмизу для ватри. Гул наростав; він чувся від шляху. Незабаром уже можна було розпізнати гуркіт коліс і тупіт копит. То їхали купці, що відстали від них. Господар заспокоївся й заходився біля купи сушняку. Скоро полум’я лизнуло мідний казан, а невдовзі по галявині пішов дух чогось смачного й знайомого.
— Кулішем пахне, — озвалась Наталка.
— Справді, — потвердила Меланія. — Звідки їм знати, як готують куліш?
І тут господар махнув рукою Наталці, щоб підійшла. Вони про щось погомоніли, а тоді дівчина попрямувала до сідел і клунків та дістала з сакви шмат тканини, полумиски й ложки.
— Якою мовою ти балакала з турком? — спитала Меланія.
— Мовою серця, — відказала Наталка з усміхом.
— Хіба у тих нелюдів є серце?
— Є. Його тільки треба розгледіти. — Мить поміркувавши, додала: — Часом за прикметами нелюда ховається людина.
Коли на простеленому під вербою шматку полотна запарував куліш у двох дерев’яних полумисках і з’явилися наламані коржі, турок взяв чотири ложки і поклав по дві обабіч полумисків. Тоді зняв чалму, скинув верхній одяг османа і звернувся до Наталки.
— Дівчино, у тебе є подруга, а в мене є товариш. І подруга твоя, й товариш мій спізнали великих поневірянь. Чи не поєднати нам ці дві обпалені пеклом, але незаймані людські долі?
Меланії здалося, що вона раптом провалилася в сон. Як тоді на кораблі, коли марила; у її маренні ці двоє також балакали зрозумілою їй мовою. Тим часом турок провадив:
— У мого товариша була причина не показувати обличчя, і я потерпаю, що подруга твоя відсахнеться, коли угледить його… Що б ти, дівчино, порадила: відкрити лице йому а чи нехай залишається запнутим?
— Відкрити, — мовила Наталка, зизнувши оком на Меланію, яка раптом пополотніла.
— Буде так, як ти кажеш, — знову турок. А тоді — до раба: — Зніми чалму.
Раб зняв чалму разом із запиналом. На Меланію сперше хлюпнуло синім небом Приорілля, а вже тоді вона побачила голубі очі й обличчя, схоже на те, яке носила в пам’яті ще з підліткового віку і яке вже втратила надію бодай ще раз побачити. Молодий чоловік усміхався, а вона стояла в остовпінні, боячись кліпнути, щоб не зникло видиво.
А турок провадив:
— Подруга твоя, дівчино, мала нареченого, якого кохала всім серцем і якого втратила. Чи не замінить його мій приятель?
— Отямся, Меланію! — вигукнула Наталка. — Це ж Сава! Твій Сава, як ти, бувало, казала, коли про нього згадувала!
Меланія не кинулася до Сави, а заплакала — зовсім нечутно. На мить душа її покинула тіло і збоку дивилася на дівчину, у якої здригалися плечі, а по щоках скочувалися крупні сльозини. З тими прозорими краплинами витікала гіркота пережитого. З останньою, коли в ній уже нічого не залишилося від минулого, сутність знову увійшла в тіло. Цього ніби й очікував Сава. Він пригорнув її ніжно й несміливо, а потім притулився щокою до її щоки, і вона вловила запах його тіла. “Це не сон, — майнуло в голові, — бо у сні запахів не чути”. І тут вона зрозуміла, для кого призначався один із синіх наметів і один з полумисків з паруючим кулішем та двома ложками. Не могла тільки збагнути, чому Сава і його товариш не відкрилися ще у Царгороді, коли вели їх з невільницького ринку.