— Бадьо, який сьогодні день?
— Субота, перший день зими, — відказав той і смикнув за віжки. — В’йо, вороні!
— Бачиш, зима вже, — звернувся Петро до Наталки, — а береговиною ще пахне, як у нас на Дніпрі. — Він повернув коня, взяв у Наталки повід від нав’юченого і підтюпцем поскакав на схід.
В ПЕТЛІ НЕВІЛЬНИЦЬКОГО ШЛЯХУ
Спочатку траплялися витолочені вівцями пасовиська, і тільки під кінець дня попереду показалася сіро-зелена смуга. То був гайок, що ріс по краях висохлого потоку. Коли розсідлали коней, Потурнак дав Саві сокирку, придбану в Акермані, й наказав вирубати з десяток жердин для наметів, завдовжки в сажень.
— І ви, серденьки, — з ним, — озвався до дівчат. — Допоможете вибирати. Жердини прямі мусять бути.
Коли ж вони повернулися, то побачили замість чотирьох овечок чотири пересипаних сіллю тушки, а віддалік — купу нутрощів, ніжок та голів.
— Бідолашні овечки, — озвалась Меланія.
— Авжеж, — погодився Потурнак. — І вгодовані, поглянь-но… Пів куля солі висипав на них… Зате ми — при м’ясі.
Наступного дня вже ні кущ, ні самітнє деревце не порушували сіро-жовтого одноманіття. Потурнак, який скакав попереду, жодного разу не збочив з напрямку яким вони рухалися від переправи. Два дні їхали цілиною, на якій не вгадувалося ні сліду, ні прикмет людини. Всюди знати було минулолітню спеку. Трапилося кілька змілілих річок, власне річищ, які коні переходили не замочивши й брюха.
На обличчі Потурнака, попри лагідність, яка освітлювала його щораз, коли він дивився на Наталку, було знати затятість.
— Куди ми так поспішаємо, Петре? — поцікавився Сава на одному з привалів. — Адже яничари від нас уже на відстані трьох днів ходу.
— Про яничарів можеш не згадувати, — відказав Потурнак. — Від холоду втікаємо, який ось-ось ударить. Адже ні хутірця, ні зимівника довкруж, де можна було б прихиститися в негоду.
Та коли дівчата відійшли до потоку мити посуд, він сказав:
— Я не хотів при них… Північніше верст за п’ять-десять від місця, де ми зараз, пролягає Кучманський шлях — дорога, якою орда по ясир ходить і з ясиром повертається. Ми рухаємося паралельно. Та вже за якихось день-два будемо далеко від того клятого шляху, бо їхатимемо, як і їхали, а він поверне різко на північ. Тоді й дамо відпочинок собі й коням — на день, а, може, й на два. Я розумію, братику, тобі, у кого на зап’ястях ще не зійшли сліди невільницьких пут, те, що я сказав, не додасть гумору, тому хочу і втішити. Кримці ходять по ясир улітку або ж з морозами. Холоду вони не бояться, хоча й мешкають у теплому краї. І все ж цього року не так, як завжди… Великої шкоди козаки накоїли туркам. Ось султан і зажадає помститися. І пошле, звісно, орду. Отож пильнуймо в чотири ока.
— Петре, звідки ти знаєш, куди їхати, у тебе ж — ні мапи, ні квадранта?
Потурнак посміхнувся.
— Запитай у лелеки, якою дорогою він летить до рідного гнізда, коли з вирію повертається. — На мить замислився, а тоді додав: — Помандруєш з моє, збагнеш, що надійніше за квадрант і мапу — сонце. По ньому можна визначити як сторону світу, так і напрямок твого шляху.
— Ти кажеш, що татари по ясир у морози ходять, коли річки кригою візьмуться. А ми що, з гіршого тіста? До того ж у нас — кожухи, намети, попони для коней.
— Ми, може, й витримаємо, а от дівчата… Не забувай, наші матері своїх дітей з малку пестять, їхні ж — загартовують. — Потурнак, осідлавши свого коня, заходився біля Наталчиного. По хвилі озвався замислено: — Не відомо тільки, від чого потім користі більше людині.
Петрів і Наталчин коні, що бігли неквапливою риссю, раптом спинилися. Рівнина переходила в стрімкий схил, на дні якого текла річка. Це вже не був один з тих потічків, які вони долали в брід. Потурнак довго вдивлявся в порослий сухим очеретом берег, тоді озвався:
— Я чогось думав, що тільки завтра тут будемо… Південний Буг.
— Але ж це велика річка! Нам її не подолати, — озвалася Наталка.
— Серденько, — посміхнувся Петро, — немає нічого такого, чого не могли б зробити розум і руки людські. — Він вдивлявся в плавні на тому боці, пагорби за ними, тоді перевів погляд на їхні з Наталкою тіні від західного сонця, сказав: — Я надивляюся, де б нам шатра на ніч розкласти.
Почувся глухий тупіт, наближалися Сава з Меланією. Обіч Сави на поводі скакав нав’ючений кінь.
Схилом спускалися пів версти, та ще плавнями їхали стільки ж. Коні, уздрівши воду, заглибилися в очерет і жадібно стали пити. Погляд Потурнака, що оглядав обидва береги і схил, затримався на глибокій улоговині віддалік. То була поросла чагарником балка-водотік, що розтинала пагорб.