— У нас баранина є, — сказав Петро. — принести?
— Ні, дякую. Не треба.
ЧЕРНЕЦЬ — УТІКАЧ
…Згасало багаття, на якому посланці готували вечерю. Білі коні й мули ченців скубли уцілілу травичку по краю потоку, з протилежного боку якого, неподалік від двох наметів, паслися гривасті бахмати.
Нечипор, навіть без крисатого капелюха з павичевим пір’ям, мав шляхетне, але бліде, як для козака, обличчя. Більше року-бо вони з Саськом Федоровичем мешкали при дворі імператора Рудольфа Другого. Дослухавши оповідь Потурнака про взяття Сінопа і їхні поневіряння по тому, він довго мовчав. Не озивався й Сасько Федорович. Його обличчя з великими карими очима виказувало подив, ні — одкровення. Вони подумки співставляли почуте про взяття Сінопа зі слів очевидця з легендами, що їх оповідали про той напад при імператорському дворі.
— Потурначе, що то за байки поширюють в германському королівстві про підводні човни, якими буцімто скористалися козаки під час нападу на Сіноп? — подав голос Сасько Федорович.
— Друже, не вір небилицям, — порадив йому Нечипор.
— То не байки, — сказав Потурнак, і кивнув у бік наметів з протилежного боку потоку, де вгадувалися три постаті. — Отам чоловік, що побудував їх. Піти, покликати?
— Ні, — твердо сказав Нечипор. — Не можна з двох причин: першу ти знаєш, а друга — військовики Рудольфові мають завдання, крім усього, з’ясувати, що то за підводні човни. Вони про те не раз у нас допитувалися. Посилалися на свідчення учасника сінопського походу — таємного посланця у Січ Бределя. Якщо такі човни справді існують, то про те, чи можна про них оповідати, нехай вирішує гетьман… А що то за один? — кивнув сотник у бік наметів. — Я його знаю?
— Не знаєш. Він із білих. Цього літа до нас прибився. Грамоти навчений у Києві. Батько його Карпо — з наших.
Озвався Сасько Федорович:
— Чи не той це Карпо, що колись став на захист характерника, коли по того інквізиція навідалася?
— Він.
— …Монахи прибилися до нас уже за містом, — оповідав Нечипор Потурнакові. — Старший загону кінних, що нас супроводжував до кордону з Річчу Посполитою, не хотів їх брати — боявся інквізиції. Та ми з паном Саськом Федоровичем наполягли, сказавши, що ченці — наші подорожні, а інквізиція над нами не має влади. Для неї вони єретики, для нас ніхто. Якщо ж ми помітимо від них загрозу для посланців пана імператора Рудольфа, — Нечипор кивнув на трьох вельмож, які сиділи осторонь і про щось балакали з монахом-німцем, — то ми самі з ними впораємося.
— А який гріх на них? — поцікавився Петро.
— Хтозна… По всій Європі багаття палають — тут відьму, там відьмака живцем спалять. Ми з Саськом від того хоч і були далеко, але палену людську плоть відчували всюди. Попитай румуна — він один з тих бідолах, на якого очікувало земне пекло.
Мовив Сасько Федорович:
— Коли я там пожив, то зрозумів, чому християнський світ поступається силою султанові. Європейські королі ведуть війну на два фронти: з мусульманами і зі своїми підданими. Може, й треба вряди-годи знищувати потороч, що її випліджує рід людський… Мабуть що, треба, а тільки хто скаже, в якому тілі живе божа сутність, а в якому ховається нечистий? До того ж нечистий спритніший у підлоті, а відтак часто опиняється нагорі. І тоді він уже судить, кого спалити на вогнищі, а кому створити рай посеред суцільного пекла.
Нечипор покликав румуна, і той, захопивши шматок верети, на якому доти лежав, підійшов.
— Іліє, як ти і твої подорожні довідалися, що ми вирушимо в козацький край? — запитав румунською.
Чернець простелив шматину, сів, а тоді показав на німців.
— Германця повідомив хтось із палацу…
— Ти кажеш про монаха? — поцікавився Сасько.
— Він не монах, — мовив Ілія. — Він алхімік — той, що шукає філософський камінь. Ну, перетворює там щось на золото. Але його біда в тому, що він дуже заможний, і хтось поклав око на його багатство. По нього вже мала прийти інквізиція, але він випередив… До мене під’їхав за містом, де я очікував на бодай якогось подорожнього. Чого саме до мене, а не до когось іншого з тих, що сиділи під брамою? Бо я був у сутані, і він також — у сутані… У мене був мул, і в нього — мул. Він мав намір втекти до козаків, де інквізиція до нього не дотягнеться. Мені ж байдуже було, аби тільки зникнути з католицького краю. — Раптом монах подивився на Потурнака. — Ти питаєш, воїне, який на мені гріх?.. Ну, ну, отямся! Оце і є мій найбільший гріх, що я можу вгадувати думки. Монастирська братія, як ось щойно ти, стала помічати за мною цю дивну здатність, а згодом про те стало відомо настоятелеві. Скоро я завважив на собі й око інквізиції. А далі — прощавай рідна Трансільваніє, прощавай монастир.