— Діставаймо, Саво, накидки з клобуками, — сказав, зіскочивши з коня. — На сніг погода…
— Може, перепочинемо? — спитав Приблуда. — Та по шматку коржа…
Замість відповіді Потурнак звернувся до Наталки:
— Дістань, серденько, з сакви коржі й оливки — підкріплятимемося в дорозі… Зупинятися тут не можна — ми як на долоні.
— То, може, коней пришпоримо, — сказав Сава. — Щоб скоріше покинути рівнину.
— Ні. Поїздка тільки тоді надійна, коли кінь сам обирає, яким плигом йому бігти. Наші конячки біжать так, як бігають їхні родичі тарпани. Вони не стомлюються, і в лиху годину на них можна буде покластися.
Потурнак погладив по шиї свого бахмата, спішився, тоді поплескав його по коліну і став оглядати копито — кінь слухняно згинав нога за ногою. Так він зробив з усіма кіньми.
— Буває, колючка увіп’ється або копито пошкодиться…. Адже коники не підковані.
— Ти з ними — так лагідно, ніби в них є душа, — зауважила Меланія.
— Бо таки є. Поглянь-но, очі які розумні… І в тих овечок, яких я зарізав, була душа. Я попрохав у них пробачення перед тим, як пустити під ніж. І в оливках, які ви їсте, і в зернах жита, що з них борошно змололи, була душа. Тільки ось люди, на жаль, не всі її мають або ж — іще гірше — наділені душею скаженого звіра.
Дівчата накинули плащі поверх шерстяних хусток, що укутували їх до самих колін. Коли ж натягли на голови клобуки, то стали схожі на ординців. Петро оглянув їх, на чорних низеньких конях, з усіх боків, вдоволено посміхнувся.
— Погнали, — сказав.
ОБОЗ
Два десятки возів з добром, харчами та кормом для коней рухалися цілиною, притрушеною снігом, на якій ледь угадувалися сліди дороги. Валку супроводжували дві сотні козаків.
Богдан Микошинський, який разом з осавулом Нетудихатою та двома соцькими очолював обоз, випростався на стременах, вглядаючись у обрій попереду, а тоді озвався до осавула:
— Якщо мені пам’ять не зраджує, за отими пагорбами мусить бути вибалок, а в ньому ручай. До сутінок устигнемо. А там розкладемо шатра та заночуємо.
— Дні короткі, — зітхнув осавул. — Миколая, либонь, у дорозі будемо святкувати.
— Встигнемо, — сказав гетьман. — До Костянтинова[32] тиждень ходу.
Якийсь час їхали мовчки, дослухаючись до форкання коней та стукоту коліс об мерзлу землю.
— Ти не забув, Богдане, що в Умані я маю борг сплатити? — озвався Нетудихата.
— Ні, не забув, — відказав Микошинський. — Гадаю, одного дня тобі вистачить. Зробимо так: Умань обійдемо стороною і краще — в сутінках. Бо скарб великий веземо. Око чуже не мусить торкатися возів. Ти ж із сотнею Забігайла відстанеш і наступної доби — на той час ми вже будемо далеко — зробиш свою справу. З міста вирушите на північ у напрямку Білої Церкви, а там, за кілька верст від Умані, збочиш на захід і згодом вийдеш на сліди нашої валки.
— Сотні не треба, — мовив осавул. — Дасиш десятьох, але я їх виберу сам.
— Мартине, того переполоху, якого ми накоїли на морі, досить аби збурити увесь християнський світ. Зараз за нас — живих і за упокій душ полеглих правлять у храмах. На нашому боці й король Речі Посполитої Жигмунд — сутністю своєю християнською… Та як монарх, державу якого ми поставили на межу війни з одним з найгрізніших володарів світу, він помститься. У таких випадках спочатку підсилюють гарнізони в південних містах. Згодом жовніри об’єднаються і рушать на козаків. В Умані скоріше за все вже отаборився загін коронного гетьмана. Вас переловлять і доправлять у Краків, де й стратять привселюдно на догоду султанові. Отож бери сотню. Навряд чи там зараз велике військо…
— Богдане, я не збираюся зводити порахунки з усім містом. Мушу віддячити тільки двом — орендареві та його панові за знущання над моєю матір’ю та її смерть. На це великого загону не треба. Після завтра субота — з навколишніх сіл і хуторів люду на ярморок понаїде. Ми ж у сіряки уберемося, збрую дорогу з коней залишимо тут, на возах. Ну, дядьки на ярмарок приїхали аби купити щось на свято…
— Можна й так, — погодився Микошинський.
Тим часом голі дерева в перелісках і гайках попереду стали темнішати, немов би їх накривали сутінки.
— Гетьмане, — озвався сотник Палійчук, — ми наближаємося до снігопаду.
— Схоже на те, — підтвердив Нетудихата. — Сніг може нас затримати — до Умані не встигну.