Дені крокує далі. Ми йдемо вузькою долиною Букана в гори. Перетинаємо старі поля тростини, зараз вони під паром, за нами залишаються невисокі стіни з лави і хащі колючих кущів. Я вже не у своїх володіннях. Я — на чужій території, земля Дені і його чорної рідні з іншого боку, людей з Шамарель, з Чорної річки, з Каз Руаяль. Віддаляючись від Букана і підіймаючись у ліс, в гори, Дені стає розкутішим, більше говорить, здається вільнішим. Тепер він іде повільно, його рухи легкі, навіть обличчя світлішає, він чекає на мене на лісовій дорозі, усміхається. Показує мені гори, що перед нами праворуч: «Великий Луї, гора Червона Земля». Нас оточує тиша, вітер вщух, я більше не відчуваю запаху моря. Чагарі такі щільні, що ми змушені рухатися руслом потічка. Я роззувся, зв’язав шнурки черевиків і повісив їх на шию, як завжди це роблю, коли йду з Дені. Ми чалапаємо холодним струмком по гострих камінцях. На звивинах потічка Дені зупиняється, вдивляється у воду в пошуках крабів чи раків.
Сонце вже високо в небі, коли ми дістаємося до верхів’їв Букана, зовсім близько від гір. Січнева спека важка, в лісі важко дихати. Плямисті комарі вилазять зі схованок і танцюють перед очима, я бачу також, як вони літають навколо пухнастого волосся Дені. На березі потічка Дені знімає сорочку і починає збирати в неї листя. Я підходжу, аби подивитися на темно-зелене листя, вкрите сірим пушком, яке він складає у свою сорочку, як у мішок. «Сон-трава», — каже Дені. Він наливає трохи води на листок і простягає його мені. Тримаючись на тонких ворсинках, вода переливається, немов живий діамант. А далі він знову збирає інше листя: «Укрий-трава». На стовбурі одного дерева показує мені ліану: «Семилітня ліана». Листя, схоже на розчепірені лапи, розгорнулося у формі серця: «Дерево фаам». Я знав, що стара Сара, сестра капітана Кука, дідуся Дені, була знахаркою, що вона робила цілющі напої і привороти, але сьогодні Дені вперше взяв мене на збирання трав для неї. Сара — малагасійка, вона прибула з Великої Землі з Куком, дідусем Дені, коли ще були раби. Якось Кук розповів нам з Лаурою, що йому було так страшно, коли він прибув до Порт-Луї з іншими рабами, що виліз на дерево в Інтендантстві і не хотів звідти злазити, тому що гадав, що його з’їдять прямо там, на причалі. Сара живе на Чорній річці, раніше вона навідувалася до брата і нас з Лаурою дуже любила. Зараз вона вже стара.
Дені продовжує йти вздовж потічка до джерела. Води вже мало, вона чорна, густа на базальтових валунах. Спека така, що Дені освіжає собі обличчя і тіло джерельною водою і радить мені зробити те саме. Я п’ю з джерела свіжу приємну воду. Дені знову йде переді мною дном вузької яруги. Несе на голові свій вузол з листям. Інколи зупиняється, показує на дерево в лiсових хащах, рослину, ліану: «бензойне дерево», «дикий горець», «дерево-птах», «великий бальзам», «дівоче дерево», «ожина», «козяче дерево», «барабанне дерево». Зриває повзучу рослину з довгим листям, яке він розтирає між великим і вказівним пальцями: «Вербена». Ще далі, минаючи хащі, підходить до великого дерева з брунатним стовбуром. Зчищає трохи кори, надрізає кременем — на стовбурі проступають краплі золотавого соку. Дені каже: «Чорне дерево». Я продираюся крізь кущі, нагинаюся, аби не подряпатися колючим гіллям. Дені легенько прослизає між деревами, весь напружений. Під моїми босими ногами земля вогка і тепла. Мені страшно, але водночас тягне далі, хочеться заглибитися в саме серце лісу. Дені зупиняється перед дуже прямим стовбуром. Відриває шматок кори, дає мені понюхати. Запах п’янить. Дені сміється і просто каже: «Каніфольне дерево».