Протягом тих двох днів, які залишились у мене до від’їзду, я невідривно дивлюсь на долину. Щодня на світанку виходжу зі своєї вузької кімнати у китайському готелі, підіймаюся до Командорової Вежі. В долину більше не спускаюся. Сиджу серед чагарників поблизу зруйнованої вежі і дивлюся на довгу чорно-червону долину, на якій від мене не залишилося і сліду. В морі неймовірна, застрягла на коралових рифах, нерухома корма Зети приймає на себе удари хвиль. Думаю про капітана Бредмера, тіла якого так і не знайшли. Кажуть, що він був сам на кораблі і навіть не намагався врятуватись.
Сумна прощальна картина залишилася у мене від Родриґеса, я стою на палубі юного Фреґата, що, здригаючись від працюючих двигунів усім своїм залізним корпусом, виходить у відкрите море. Наче на противагу стрімким оголеним горам, які сяють під вранішнім сонцем, на скелях над морською безоднею, назавжди, нагадуючи викинутого на берег кашалота, закляк розбитий скелет Зети, і над ним уже кружеляє зграя морських птахів.
Мананава, 1922 рік
Після мого повернення до Форест-Сайду все стало чужим і мовчазним. Старий будинок, Лаура називає його бараком, нагадує корабель з пробоїнами, що його якось латають шматками заліза й руберойду. Сирість і гниття доконають його. Мем більше не розмовляє, не ворушиться, майже не їсть. Я дивуюся мужності Лаури, яка день і ніч біля неї. Я на таке не здатен. Іду з дому, тиняюся тростиновими дорогами неподалік від П’ятнадцяти Кантонів, там, звідки видно вершини Труа Мамель і протилежний край неба.
Треба влаштовуватись на роботу і, порадившись з Лаурою, я наважуюся знову звернутися у контору W.W.West, якою зараз керує мій кузен Фердинанд. Дядько Людовік постарів, він облишив справи, живе у будинку, який збудував поблизу Ємена, там, де колись починалися наші землі. Фердинанд зустрів мене зі зневажливою іронією, яка раніше розізлила б мене. Зараз мені байдуже. Коли він сказав:
— Отже, ви повернулися на місця, які вам…
Я підказав:
— Не дають спокою?
І коли він заговорив про «героїв війни, яких ми вже бачили», я навіть не смикнувся. На завершення він запропонував мені місце помічника десятника на їхніх плантаціях в Медині, я був змушений погодитись. І ось я — сирдар!
Живу у хижі поблизу Бамбу, кожного ранку верхи об’їжджаю плантації, аби наглядати за роботою. Пополудні я — у ґвалті цукроварні, наглядаю за прибуттям тростини, жому, якістю меляси. Виснажлива робота, але краще така, аніж сидіти в задушливих кімнатах W.W. West. Директор цукроварні — англієць на прізвище Пілінґ, його надіслала Сільськогосподарська компанія з Сейшельських островів. Спочатку, налаштований Фердинандом, він поводив себе упереджено. Але він справедлива людина, і в нас склалися чудові стосунки. Він розповідає про Шамарель, куди сподівається поїхати. Якщо його туди переведуть, він обіцяє, що допоможе мені теж туди переїхати.
Ємен — це самотність. Уранці на безмежні поля, наче справжня армія лахмітників, прямують робітники й одягнені у мішковину жінки. Шерех серпів зливається в повільний ритмічний шум. На краю поля з боку Валгали чоловіки розбивають «пеньки», важкі камені, аби скласти з них піраміди. Верхи я об’їжджаю плантації, слухаю шерех серпів і гавкіт сирдарів. Обливаюсь потом. На Родриґесі сонячні удари супроводжувалися сп’янінням, я бачив, як на камінні, на вакоа спалахували лелітки. Тут самотність спеки вражає серед темно-зелених просторів тростини.
Тут я думаю про Мананаву, останнє місце, яке у мене залишилося. Вона в мені дуже давно, відтоді як ми з Дені ходили до витоків річки. Часто, коли верхи я їду вздовж тростинових полів, я дивлюся на південь і уявляю схованки біля джерела, де починаються річки. Знаю, що саме туди кінець кінцем поїду.
Сьогодні я бачив Уму.
Почалося рубання молодої тростини вгорі на плантаціях. Чоловіки й жінки зійшлися з усього побережжя, зі схвильованими обличчями, тому що вони знають, на роботу візьмуть лише третину. Решта, голодні, будуть змушені повернутися додому.
Дорогою до цукроварні, узбіччям іде жінка в ґанні. Озирається, дивиться на мене. Незважаючи на велике біле покривало, яким закрите її обличчя, я упізнаю її. Але вона вже зникла у натовпі, який ділиться і розходиться полями. Я намагаюся наздогнати її, але наштовхуюся на неприйнятих на роботу чоловіків і жінок, решту огортає щільна хмара пилу. Коли дістаюся поля, то бачу лише густу зелену хвилю тростини, яку колише вітер. Сонце обпікає суху землю, моє обличчя. Я біжу навмання полем, потім стежкою і кричу: «Ума! Ума!..»