Опівдні приходжу до Ємена. Мокрий від поту і брудний від куряви, з обличчям, продряпаним колючими чагарями. Біля цукроварні зібралися люди. Що сталося? Сирдари дають суперечливі свідчення. Ніби хтось підпалив склади і втік у напрямку Тамарен. Поліція кинулась по слідах злочинців.
Де Ума? Підходжу до оточених поліцією корпусів цукроварні, мене перепиняють. У дворі під охороною поліцейських, озброєних рушницями, в тіні, тримаючи руки на потилиці, навпочіпки сидять чоловіки і жінки, чекаючи, поки вирішать їхню долю.
Знову біжу через плантації, цього разу — до моря. Якщо Ума тут, я певен, що саме там вона шукає прихистку. Недалеко посеред поля у небо здіймається важкий дим, я чую крики людей, що борються з вогнем. Десь у глибині полів лунають постріли з рушниць. Але тростина така висока, що я нічого не бачу. Біжу, навмання через тростину, то в один бік, то в протилежний, слухаю відлуння пострілів. Раптом спотикаюся, зупиняюся, геть знесилений. Серце ледь не вискочить з грудей, ноги тремтять. Я на краю плантацій. Тут тихо.
Видираюся на кам’яну піраміду, бачу, що пожежі вже погасили. Лише стовп світлого диму здіймається в небо, це на цукроварні, значить, піч знову працює.
Тепер усе скінчилося. Приходжу на чорний піщаний берег, непорушно стою серед викинутого бурею гілля і стовбурів дерев. Задля того, щоб Ума помітила мене. Узбережжя — пустельне, дике, як в Англійській затоці. Йду вздовж Тамаренської бухти, у світлі заходу сонця. Певен, що Ума помітила мене. Вона безшумно, не залишаючи слідів, скрадається за мною. Я не повинен намагатися побачити її. Такі правила гри. Коли я сказав Лаурі про це, вона відповіла мені глузливим голосом: «Вона чарівниця! Ото причарувала!» Тепер я гадаю, що вона має рацію.
Як давно я тут не був! Мені здається, що я йду по своїх власних слідах — тих, які залишилися відтоді коли, ми разом з Дені приходили сюди подивитися, як сонце зникає за морем.
Майже ніч — я на іншому березі річки Тамарен. Навпроти у рибацькому селі видно світло. Кажани ширяють у ще світлому небі. Ніч тепла і тиха. Вперше за багато часу я збираюся ночувати просто неба. У чорному піску дюн, біля підніжжя тамариндів роблю собі ложе, лягаю, заклавши руки під голову. Лежачи з розплющеними очима, дивлюся, як на небі з’являються зорі. Слухаю тихий плескіт річки Тамарен, яка впадає у море.
Потім сходить місяць. Здіймається над морем, і воно починає сяяти. І тут я помічаю Уму, вона сидить недалеко від мене на блискучому піску. Так, як сиділа завжди, обнявши руками коліна, я бачу її профіль. Серце калатає, я тремчу — може від холоду? — мені страшно, що вона мені примарилась, що вона зникне. Дме вітер з моря, воно починає шуміти. Тоді Ума підходить до мене, бере за руку. Як колись, в Англійській затоці, скидає одяг, іде в море, не чекаючи мене. Разом ми пливемо у прохолодній воді проти хвиль. Довгі буруни, що приходять з іншого краю світу, котяться над нами. Ми запливаємо далеко в темне море, під сяєво місяця. Потім повертаємося на берег. Ума тягне мене до річки, де випроставшись на кам’янистому дні річки, ми змиваємо сіль з наших тіл і волосся. Ми здригаємося від вітру з моря, стиха перемовляємося, аби не розбудити сільських собак. Як колись, посипаємо одне одного чорним піском і чекаємо, коли від вітру він тоненькими струмочками почне стікати з живота, з плечей. Я стільки маю їй сказати, що не знаю, з чого розпочати. Ума теж розповідає про смерть, яка прийшла на Родриґес, про тиф, свою матір, яка померла на облавку корабля, який віз біженців у Порт-Луї. Каже про табір біля Креольського струмка, про соляні копальні на Чорній річці, де вона працювала разом зі Шрі. Як вона дізналася, що я в Ємені, яким дивом? «Це — не диво», — пояснює Ума. В її голосі чується обурення. «Щодня, щомиті я чекала на тебе у Форест-Сайді або йшла у Порт-Луї на Рампар-Стрит. На ту мить, як ти повернувся з війни, я тебе вже так довго чекала, що могла ще чекати й чекати, йшла за тобою всюди — до самого Ємена. Навіть працювала на полі, поки ти мене не побачив». Я відчув якесь запаморочення, горло щось стисло. Чому я так довго не міг зрозуміти цього?