Зараз ми більше не розмовляємо. Лежимо поруч, міцно обнявшись, аби не відчувати нічного холоду. Слухаємо море, шум вітру серед глиці філао, тому що нічого іншого на цьому світі не існує.
Сонце сходить над вершинами Труа Мамель. Як колись, коли я тут блукав з Дені, я бачу блакитно-чорні вулкани на тлі насиченого світлом неба. Пригадую, мені завжди подобався південний пік, той, що схожий на ікло, наче він вісь, навколо якої обертається місяць і сонце.
Я чекав перед Барашуа, сидячи на піску, дивлячись на спокійну течію річки. Морські птахи, майже торкаючись води, повільно пролітають над нею — жовті чаплі, баклани, сварливі чайки чекають появи рибальських пірог. Потім берегом Буканської річки я підіймаюся до Панона, йду повільно, обачно, наче мінним полем. Удалині, крізь листя, бачу димар Ємена, з якого вже йде дим, відчуваю приємний аромат тростинового соку. Трохи вище, на тому боці річки, бачу новий будинок дядька Людовіка, дуже білий.
Мені боляче, тому що я знаю, де я. Тут починався наш сад, трохи вище, в кінці алеї я міг би побачити наш будинок, його сяючий під сонцем блакитний дах. Іду вперед серед високих трав, мене дряпають колючі кущі. Але нема на що дивитися. Усе давно зруйноване, спалене, пограбоване. Здається, на цьому місці стояла наша веранда? Впізнаю одне дерево, потім інше. Але водночас помічаю ще десяток схожих, то тамаринди, манґові дерева, філао. Спотикаюсь на незнайомих каменях, мало не провалююся в яму. Невже ми тут жили? Чи це було в іншому житті?
Гарячково йду далі, відчуваючи, як кров пульсує в скронях. Хочу щось віднайти, бодай клапоть нашої землі. Коли я розповідав про це Мем, її погляд сяяв, я певен цього. Я міцно тримав її руку в своїй, аби передати їй своє життя, свою силу. Розповідав про все, наче наш будинок все ще стояв на місці. Казав так, наче нічого не повинно було закінчитись, ніколи, наче втрачені роки можна було повернути, задушливу грудневу спеку саду, коли ми з Лаурою слухали, як вона своїм співучим голосом читає нам Святе Письмо.
Саме його, її голос я волію почути тут, зараз, серед цих диких чагарників, серед цих куп чорного каміння, яке колись було фундаментом нашого будинку. Підіймаючись на пагорби, раптом помічаю рів, де ми збавили стільки часу, сидячи на товстій гілці і дивлячись, як під нами тече безіменний струмок. Його важко впізнати. Якщо все довкола заросло чагарями й дикими травами по пояс, тут усе голе, безплідне, наче після пожежі. Серце скажено калатає, тому що це наше з Лаурою місце, наша схованка. А зараз це звичайний рів, темна, потворна й позбавлена життя западина. А дерево, де наше дерево? Мені здається, що я впізнаю його, його почорнілий від старости стовбур з обламаним гіллям і ріденьким листям. Воно таке негарне, таке низьке, що я не розумію, як ми могли тоді на нього вилазити. Коли нахиляюся над ровом, бачу ту саму гілку, на якій ми лежали, зараз вона нагадує висхлу руку, що тягнеться в порожнечу. Внизу, на дні рову, серед уламків гілля, шматків бляхи і старих дощок тече вода. Після того як знесли наш будинок, він став сміттєзвалищем.
Про це я нічого не сказав Мем. Тому що воно не мало ваги. Я розмовляв з нею про те, що було раніше, бо воно справжнє, живіше, ніж та спалена земля. Казав їй про те, що вона найбільше любила, про садок з гібіскусами, з різдвяними зірками, калами, її улюбленими білими орхідеями. Розповідав про великий овальний басейн перед верандою, на якій ми слухали жаб’ячі співи. Розповідав про те, що любив сам і чого ніколи не забуду, про її голос, який розповідає вірш чи проказує вечірню молитву заради всіх живих. Про алею, якою ми всі поважно рухаємося, аби, слухаючи батькові пояснення, дивитися на зірки.
Я проблукав там до самої ночі, тинявся кущами у пошуках слідів, ознак, запахів, спогадів. Але знаходив лише суху знищену землю, іриґаційні канали, що виснажились багато років тому. Дерева, які залишилися, обпалені сонцем. Більше нема ні манґових, ні хлібних дерев, нема мушмули. Залишилися тамаринди, високі і чахлі, як на Родриґесі, і невмирущі фіґові дерева. Але що найбільше я хотів знайти, так це дерево шальта, наше дерево добра і зла. Мені здавалось, якщо я його знайду, то щось найголовніше з минулого буде врятовано. Наскільки я пам’ятаю, воно має бути на краю саду, на межі з неораними землями, звідки пролягає дорога в гори і до гирла Чорної річки. Йду чагарями, поквапливо підіймаюся до найвищої точки ділянки, туди, де видніється гора Червона Земля і Бриз-Фер. Там одразу перед собою, серед чагарників, ще вище, ніж колись, з темним листям, що нагадує прохолодне озеро, бачу його. Підходжу, впізнаю його запах, його ніжний і тривожний аромат, від якого паморочилося в голові, коли ми вилазили на його високі гілки. Воно не здалося, вони не змогли його знищити. Увесь цей час, поки я був в інших краях, далеко від його гілля, для нього то була лише мить. Минали циклони з повенями, засухами, пожежами, померли люди, які знищили наш будинок, які розтоптали квіти в саду, які випустили воду з басейна й каналів. А воно так і залишилося деревом добра і зла, яке знає все, яке все бачить. Шукаю мітки, які ми з Лаурою зробили ножем, коли написали наші імена і наш зріст. Шукаю також ту рану, коли ураганом відламало гілку. Його тінь густа і запах — п’янкий. Час зупинив свій плин. Повітря тремтить від дзижчання комах, співу пташок, земля під деревом — волога, жива.