Довго чекаю перед табором, сподіваючись побачити Уму. Увечері не хочеться повертатися в Мананаву. Ночую на місці нашого зруйнованого будинку, в Букані, під вартою дерева шальта — під нашим деревом добра і зла. Перш ніж заснути, довго слухаю жаб’ячі співи в яру, відчуваю, як разом з появою місяця здіймається вітер з моря і на берегову траву набігають хвилі.
На світанку з’явилися люди з сирдаром, я заховався під своїм деревом, якщо раптом вони прийшли по мене. Але вони шукають не мене. У їхніх руках «мертвяки» — важкі залізні обценьки, за допомогою яких корчують пеньки і витягують із землі великі камені. Вони принесли також кайла, заступи, сокири. З ними приходить купка жінок в ґанні з мотиками на головах. Їх супроводжують два вершники, двоє білих, цих я упізнаю за їхньою манерою всюди командувати. Один із них — мій кузен Фердинанд, інший — англієць, якого я не знаю, можливо десятник. Зі своєї схованки під деревом я не чую, про що вони говорять, але це легко зрозуміти. Вони прийшли скопати останні метри нашої землі, аби посадити на ній тростину. Я байдуже дивлюся на все це. Пригадую відчай, який нас мало не розчавив, коли ми стали вигнанцями, як ми повільно їхали підводою з меблями і валізами прямою курною дорогою. Пригадую гнів, від якого тремтів голос Лаури, коли вона затято повторювала, і Мем, яка більше не протестувала: «Я хочу, аби він помер!» Це стосувалося дядька Людовіка. Тепер здається, наче все це було в іншому житті. Обидва вершники поїхали, зі своєї схованки я чую приглушені листям удари кайла об землю, брязкіт «мертвяків» на скелях, а також пісню чорношкірих, повільну й сумну пісню працюючих негрів.
Коли сонце опиняється в зеніті, я відчуваю голод, іду в ліс на пошуки ґуаяви і каштанових фісташок. У мене стискається серце від думки, що моя Ума ув’язнена в таборі, куди вона пішла заради брата. З висоти пагорба я бачу дими, які здіймаються над табором біля Чорної річки.
Під вечір я побачив на дорозі куряву, здійняту довгою колоною вантажівок, яка прямує до Порт-Луї. Я вибігаю на дорогу, коли проїжджають останні машини. За відкинутим через спеку брезентом помічаю обличчя — темні, зморені, вкриті курявою. Здогадуюсь, що вивозять біженців, Уму вивозять геть, байдуже куди, аби тільки вкинути їх у трюми і вивезти звідси на батьківщину, аби вони більше не просили води, рису, роботи, аби більше не підпалювали поля білих. Якийсь час біжу дорогою у куряві, від якої нічого не видно, потім, захеканий, зупиняюся від гострого болю в боку. На мене дивляться дорослі, діти і нічого не розуміють.
Я довго блукаю вздовж берега. Наді мною здіймається Турель, що своєю обрубаною скелею нагадує вишку вартового. Продираючись крізь чагарники, підіймаюся на Зірку, опиняюся на тому самому місці, з якого тридцять років тому спостерігав, як налетів ураган, який зруйнував наш дім. З-за обрію за моєю спиною насуваються тумани, дими, обтяжені водою і блискавицями грозові хмари. Мені здається, що зараз я справді чую свист вітру і грім катастрофи, яка вже лютує.
Як я дійшов до Порт-Луї? Ішов у напрямку військових вантажівок під пекучим сонцем до повного виснаження. Їв те, що знаходив край дороги: тростину, що впала з підводи, купку рису, миску кіру, яку мені давали то в одній, то в іншій хижі. Обходив села, аби не викликати глузування дітей і не мати справ з поліцією, яка все ще шукає паліїв. Пив воду з калюж, спав у канавах край дороги чи в дюнах Піщаного мису. Вночі, наче Ума була поруч, купався в морі, щоб освіжити тіло, що згорало від лихоманки. Повільно, наче уві сні, плавав серед хвиль. Потім посипав тіло піском і чекав, коли вітер висушить його і він струмочками стече з тіла.
Коли дістався порту, одразу побачив корабель, на який вже посадили людей з Родриґеса, Коморських островів, з Аґалеґа. То був великий новий корабель під назвою Юніон Ла Діґ[47], він належав Абдулу Расулу. Корабель стояв далеко на рейді, ніхто не міг до нього наблизитись. Англійські солдати охороняли корпуси митниці й складів. Усю ніч я прочекав під деревами Інтендантства разом з волоцюгами і п’яними матросами. Прокинувся від сірого світла світанку. На причалі було порожньо. Солдати повернулися на вантажівках до Форт-Джордж. Повільно зійшло сонце, але причал залишався порожнім, наче у вихідний день. Потім Юніон Ла Діґ підняв якорі, задимів і посунув по тихому морю, оточений морськими птахами, які кружляли навколо щогл. Спочатку він рушив на захід, перетворився на крихітну цяточку, потім розвернувся і поплив у інший бік, на північ.
Я знову повернувся до Мананави, найзагадковішого місця на світі. Пригадую, як у дитинстві думав, що там народжується ніч, яка затим стікає вздовж річок до моря.
47
Юніон Ла Діґ, перекладається як «Спілка острова Ла Діґ», Праслін, Силует, Ла Діґ — назви найбільших із Сейшельських островів.