Із 1715 року, коли на Маврикії висаджуються французи, починається його заселення чорними невільниками з Африки і Мадаґаскару, які вирощуватимуть цукрову тростину, каву, чай, алое, тютюн, прянощі. Після 1814 року Маврикій знаходить свій колоніальний притулок під короною Великої Британії. 1833 року було скасоване рабство. В 1957 році Маврикій отримує автономію в складі країн Британської співдружности, а 12 березня 1992 року проголошено незалежну республіку Маврикій з островом Родриґес у своєму складі. Реюньон залишився у підпорядкуванні французьких заморських територій.
На островах сповідують практично всі релігії світу: індуїзм (51 % населення), християнство (30 % віруючих), буддизм, іслам, проте культової ворожнечі в країні нема, всі вірування гармонійно поєднуються в дусі поваги та збереження традицій кожної нації, що всіляко підтримується урядом Маврикію.
Роман «Золотошукач», написаний лауреатом Нобелівської премії 2008 року Жаном-Марі Ґюставом Ле Клезіо, вийшов друком 1985 року у видавництві «Ґаллімар» і одразу потрапив до розряду «екзотичних мандрівних творів постмодернізму з концептом множинности подорожі», подорожі-розваги, подорожі-втечі від фатуму, подорожі-пошуку своєї ідентичности тощо, хоча крізь призму метафори «подорож» можна досліджувати й арістотелівський постулат щодо множинности (багатогранности) людської істоти, кожен вчинок якої можна розглядати як подорож. Мрія, вигадка, думка, відкриття, адже будь-якому людському вчинкові має передувати його осмислення і формування в голові, це теж різновиди подорожі, отже — кожна знахідка людського розуму, кожна нова грань людської істоти може також розглядатися як подорож. Дехто вважає, що «Золотошукач» — це роман-стилізація під історичний роман, типовий для XVІІІ та ХІХ століть, коли історія та історичний аналіз подій вважалися носіями позитивних змін у суспільстві, коли писалися саґи, де йшлося про утопію, про прекрасне нездійсненне на тлі неординарних і послідовних почуттів із зрозумілими добрими і поганими намірами, тобто сюжетом. Ритм, якого дотримується автор, загалом уповільнений, тон розповіді — спокійний, навіть патетичний, місцями манірний, тобто автор показує читачеві час, де людина ще не оскаженіла від гонитви заради гонитви — кінець позаминулого століття, початок двадцятого, а можливо, й підкреслює іншу слушну думку: куди і заради чого мчати, наші дні полічені, доля кожного визначена — відчуй її і живи, не лети у прірву непотрібних зваб і пригод. Герой роману Алексіс Л’Етанґ відчуває своє покликання, це Слово, але обставини кидають його у випробування, де він розривається між обов’язком і мрією, між роботою у конторі з суворо реґламентованими прийомами їжі і блуканням невідомими землями і морями, щось обирає, проти чогось протестує, ні для кого, окрім себе, не створює проблем і все своє юне життя невгамовно шукає якогось химерного скарбу. Розповідь ведеться від першої особи, що є найхарактернішою ознакою присутности автора в тексті, а як тоді наш герой стане письменником, якщо не відчує смаку тих пригод, про які пише? А він пояснює, що сів за написання цих рядків, аби Лаура зрозуміла, що у нього була шляхетна мета — повернути їй і матері рідний дім, створити і в прямому, і в переносному значенні нормальні умови життя для їхньої знеславленої родини.