Характерними також є особливі стани порожнечі, яку відчуває Л’Етанґ у моменти найбільшого піднесення: у Букані, на облавку вітрильника, на полі бою, в лісі. Чи ж не є це безкінечною миттю злиття з Усесвітом, який є порожнеча, катарсис, ніродха, той стан, коли людина відчуває себе на самоті з Богом? Прізвище головного героя в перекладі з французької означає «водойма, ставок», загалом, частина якоїсь води. Ім’я Алексіс розшифровується як «той, хто оберігає» або, простіше, захисник. Діти Алексіс та Лаура («лавр, слава, честь, аурум, золото»?) Л’Етанґи народилися наприкінці ХІХ ст. та ще й в аристократичній родині землевласників, де сповідували християнське віровчення (читання Святого Письма з Мем і любов до нього доказ тому) і, відповідно, не могли не дати дітям імен, не узгодивши їх із заступництвом відповідних святих! Якщо прізвище, «воду», розглядати як покликання, то ім’я є засобом його реалізації — «Скільки себе пам’ятаю, я завжди чув море», «Я думаю про нього як про живу істоту». Море, яке з такою силою вабить Л’Етанґа, можна розглядати як його життєве призначення, як повернення до джерел, як прагнення злиття з Океаном, з Отцем, з першопричиною, як навернення, а згідно з індуїзмом, однією з релігій, поширених у реґіоні, як вихід за межі проявленого світу і злиття з Абсолютом! Три гори, які діти бачать з вікон будинку, що нагадує уламок корабля (або марнотність проявленого світу), та коли вони досліджують місцевість, називаються Труа Мамель, або Три Пипки (три годувальниці, три годівниці) і нагадують тризуб, тріаду, Трійцю, Тримурті, згідно з Упанішадами (філософською частиною Вед, що допомагає зрозуміти природу Абсолютної Істини) втілюють сполуку трьох індуїстських богів Брахми, Шиви і Вішну, а також триєдність християнських Отця, Сина і Святого Духа, це вони «молоком людської ніжности» напувають кожну спраглу душу і надихають її на життєвий подвиг. У земному раю безтурботного дитинства Л’Етанґів усі вірування переплітаються, знаходять своє місце і впливають на героїв роману, вони мирно співіснують і навіть взаємно доповнюють одне одного. Діти спілкуються з мешканцями Маврикія, родиною капітана Кука, чорними робітниками з плантацій, рибалками. Чорний хлопчик посвячує Алексіса у нове знання («найкращі уроки мені дає Дені»), це знання сили і культури острова, з цим знанням згодом він виживе на іншому острові, можливо, цей досвід врятує його під час війни. Сам Ле Клезіо вважає себе спадкоємцем і маврикійської, і французької культур, там, де читачеві може здатися, що йдеться про екзотику, мова лише про рідний край, де зростав сам автор, так само рідною для нього є його мила Ніцца. Звісно, він примирив у собі вірування Маврикія з релігією метрополії, вони не суперечать одні одним, а за кадром ще є культури Мічоакану і тих народів, духовність яких він досліджував, мови яких вивчав, знайдені стародавні тексти яких реставрував і перекладав. У результаті автор віднайшов джерела людських вірувань, про що пише у романі «Золотошукач», це і є його множинність подорожі, це ті численні шляхи свободи вибору, які кожного шукача приведуть до судженого джерела.
Дерева, ліс — це теж множинність у пошуках-блуканнях розмаїття всесвіту, неочікуваної варіативности і невичерпности символів життя. Людина підходить до відкриття однієї істини, досліджує її, споживає її і, вичерпавши, йде далі так, як згідно з Упанішадами людська душа мандрує тілами навіть у межах одного людського життя: спочатку дитяче тіло, затим душа змінює своє тіло на тіло підлітка, юнака, зрілої особи і так далі… І все змінюється — і зовнішність, і голос, і думки, а найголовніше, душа набуває досвіду фрустрації і здобутків! Дерево (шальта) добра і зла в романі символізує відрив від родинного дерева, підйом угору, відкриття власної висоти, досвіду відваги, мужности, свободи, відповідальности. Щоразу вдосвіта хлопчик повертається «під москітну сітку» іншим, тому що знає, «що зрештою про щось дізнається». Щоразу він відкриває нову складову повноти світу, щоразу «річ у собі» перетворюється на «річ для себе» — коли Алексіс блукає з Дені тростиновими полями, коли йде з ним ловити кальмарів і вивчає назви риб і молюсків, коли супроводжує свого чорношкірого брата під час збирання цілющих рослин і плодів, а також під час першої морської подорожі на манафському човні, де стає об’єктом турботи колишніх рабів, яких сприймає як своїх кревних, як власну родину — тут не йдеться про «екзотику», тут мова про якості планетарного рівня — про надзвичайно високу мораль, про присутність Бога серед цих людей, про рівність кожного перед Творцем, про повагу до Творця і до всього живого! За такої духовности зникає расова нерівність, на чому постійно, імпліцитно й відверто, наголошує автор. І цього Алексіс вчиться у чорних, які ні читати, ні писати не вміють! Походи з Дені, хлопчиком, який є душею острова — велике щастя для Л’Етанґа, це щастя долучення до джерела істини, яка і для сина білих колонізаторів є рідною домівкою. Діти не бачать між собою різниці, Дені для Алексіса — наче старший брат, який перебуває «на варті його душі», Алексіс для Дені — учень, який жадібно всотує його досвід, який прагне знань, а душа людська кольору не має, вона може бути легшою чи важчою згідно зі скоєними гріхами.