Пригадую мою першу морську мандрівку. Це було, гадаю, в січні, ще вдосвіта починалася спека, над урочищем Букана вітер ані шелесь. З першими ознаками світанку безшумно вислизаю з кімнати. Надворі тихо, в будинку ще всі сплять. Тільки у хижці капітана Кука горить світло, але цієї пори він ніким не переймається. Дивиться на сіре небо, чекаючи, поки займеться день. Можливо, у великому чорному казані на вогні вже закипів рис. Щоб не здіймати шуму, я йду сухою землею алеї босоніж до кінця саду. Дені чекає під високим деревом шальта, і коли я підхожу, він мовчки підводиться і вирушає до моря. Швидко йде через плантації, не зважаючи на те, що я задихаюсь. Полохливі горлиці бігають у тростині, однак злетіти не наважуються. Коли геть розвиднюється, ми вже прямуємо до Чорної річки. Земля під ногами тепла, а повітря пахне курявою. Вже перші вози з биками їдуть дорогами серед плантацій, вдалині я бачу білий дим з димарів цукроварень. Чекаю шуму вітру. Раптом Дені зупиняється. Ми нерухомо стоїмо серед тростини. Чую ревіння хвиль на рифах. «Море сердите», — каже Дені. Вітер припливу тисне на нас.
Ми підходимо до Чорної річки якраз в ту мить, коли з-за гір встає сонце. Я ніколи не був так далеко від Букана, серце сильно калатає, поки я біжу за чорною постаттю Дені. В гирлі ми вбрід переходимо річку, холодна вода доходить нам до пояса, потому йдемо вздовж дюн з чорного піску. На березі, на піску, вишикувались ряди пірог, форштевні окремих вже у воді. Чоловіки зіштовхують піроги у воду, тримають мотузку вітрила, яке надимає і полоще вітер припливу. Пірога Дені — на березі. Два чоловіки спускають її на воду — старий зі зморшкуватим обличчям мідного відтінку і великий чорний атлет. Поруч з ними на березі стоїть дуже гарна молода жінка, її волосся стягує червона хустинка. «Це моя сестра, — каже з гордістю Дені. — А це — її наречений». Вона помічає Дені, кличе його. Разом ми штовхаємо пірогу в воду. Коли пірога відчалює від берега, Дені кричить: «Стрибай!» І сам стрибає на борт. Біжить на ніс, хапає жердину, аби вивести човна на глибину. Вітер надимає велике вітрило, наче простирадло, і пірога перестрибує через буруни. Ми вже далеко від берега. Мокрий від хвиль, що вищі за човен, я тремчу і дивлюся на чорну землю, що віддаляється. Як давно я чекав цього дня! Якось Дені розповідав мені про море, про пірогу, і я запитав у нього: «Коли ти візьмеш мене з собою на пірогу?» Він мовчки подивився на мене, наче обмізковуючи мої слова. Я про це нікому не казав, навіть Лаурі, тому що боявся, що вона скаже батькові. Лаура не любить моря, можливо, боїться, щоб я не потонув. Отож, коли я сьогодні вранці пішов, намагаючись не шуміти, вона відвернулася до стіни, щоб не бачити мене.