Останні дні літа здаються мені дуже довгими, обтяженими денними чи нічними подіями — вони скоріше як місяці чи роки, що глибоко змінюють світ навколо нас і роблять нас старшими. Дні найбільшої спеки, коли густе й важке повітря заповнює долину Тамарен і коли відчуваєш себе замкненим у кам’яній фортеці. Над долиною небо ясне, мінливе, вітер бавиться хмарами, їхні тіні біжать над спаленими пагорбами. Останні врожаї невдовзі будуть зібрані, на полях серед робітників наростає гнів, тому що їм нічого їсти. Інколи вечорами я бачу червоні дими від пожеж на полях тростини, небо тоді стає дивного кольору — загрозливого, кривавого, від нього ріже в очах і дере у горлі. Попри небезпеку, майже щодня я йду через плантації, аби подивитися на пожежу. Йду до Ємена, інколи до Тамарен Естейт або підіймаюся до Маженти і до Бель Рив. З висоти Турель бачу інші дими, що здіймаються на півночі зі сторони Кларенс, Марсене, на кордоні з Вольмаром. Зараз я сам. Після мандрівки на пірозі батько заборонив мені бачитися з Дені. Він більше не приходить до Букана. Лаура каже, що чула, як його дідусь, капітан Кук, кричав на нього, коли він приходив до нього після заборони. Відтоді він зник. Через це у мене виникло відчуття порожнечі, великої самотности, ніби батьки, Лаура і я були останніми мешканцями Букана.
Іду геть від дому, все далі й далі. Підіймаюся на вершини креольських стін і звідти спостерігаю за димами повстань. Біжу через спустошені рубанням поля. Там ще трапляються робітники, дуже бідні й старі жінки, одягнені у мішковину, які збирають залишки тростини або серпами жнуть траву. Коли вони помічають мене, моє засмагле обличчя, мій одяг у плямах червоної землі, босі ноги, зв’язані черевики на шиї, то з криками проганяють мене, бояться. Ніколи жоден білий не заходив так далеко. Інколи також наглядачі лають мене і жбурляють у мене камінцями, а я щодуху втікаю через тростину. Ненавиджу наглядачів. Зневажаю їх більше, ніж інших, тому що вони зачерствілі і злі, вони б’ють бідняків палицями, якщо снопи тростини не досить швидко лягають на вози. А ввечері вони отримують подвійну платню і впиваються аракою. Вони підступні і запопадливі з управителями, розмовляють з ними, знявши картуза, вдають, що люблять тих, з яких нещодавно знущалися. На полях — майже голі чоловіки з ледь прикритим ганчіркою тілом важкими залізними обценьками, які вони називають «мертвяками», виривають «пеньки» — корені старої тростини. Вони тягають базальтові брили на плечах до воза з волами, потім складають їх на краю поля, будуючи з них нові піраміди. Це ті, яких Мем називає «мучениками тростини». Вони співають за роботою, я люблю, сидячи на верхівці чорної піраміди, слухати їхній монотонний спів, що тягнеться над спорожнілими просторами плантацій. Люблю також сам співати стару креольську пісню, яку капітан Кук наспівував нам з Лаурою, коли ми були зовсім малими, ось та пісня:
Саме звідти, з купи складених каменюк, я побачив дим пожежі з боку Ємена і Валґали. Дуже близько, майже біля бараків на березі річки Тамарен, я здогадався, що сталося щось важливе. З калатанням серця біжу крізь поля, дістаюся до дороги. Блідо-блакитна покрівля нашого будинку ще дуже далеко, аби повідомити Лаурі те, що відбувається. Ще дорогою, у низині Букана я вже чую гамір бунтівників. Він нагадує гуркіт грози, яка, здається, насувається одразу зусібіч і відлунює в ущелинах гір. Чути крики, гуркіт, постріли. Попри страх, я біжу полями, не зважаючи на порізи тростиною. Опинившись біля цукроварні, потрапляю всередину гулу, бачу заколот. Юрба ґанні[16] перед входом щільна, всі кричать одночасно. Перед людьми — троє вершників, я чую, як цокотять підкови по бруківці, коли вони здіймають коней дибки. Вглибині бачу роззявлену пащу печі з жомом, з неї вилітають снопи леліток.
16
Gunnies, ґанні (англ.) — джут, джутовий мішок, мішковина, з якої місцеве населення робило собі одяг.