Людська валка то насувається, то відступає, наче у дивному танці, крики вже перетворюються на вереск. Чоловіки розмахують мачете, косами, жінки — мотиками і серпами. Я злякано завмер на місці, а юрба штовхає мене, оточує. Я задихаюся, осліплений курявою. З великими труднощами пробиваюся до стіни цукроварні. У цю мить, не розуміючи, що відбувається, бачу трьох вершників, що кидаються на юрбу, яка їх оточує. Кінські тіла штовхають чоловіків і жінок, а вершники б’ють їх прикладами. Двоє коней, переслідувані гнівними криками юрби, скачуть до плантацій. Вони так близько промчали повз мене, що я падаю на землю в куряву, нажаханий, що мене ледь не затоптали. Потім я помічаю третього вершника. Він упав з коня, чоловіки і жінки тримають його за руки, штовхають. Попри страх, який спотворив його обличчя, я впізнаю його. Це родич Фердинанда, чоловік двоюрідної сестри, він — управитель на плантаціях дядька Людовіка, його звати, здається, Дюмон. Батько каже, що він гірший, ніж наглядач, що він б’є робітників своїм ціпком і краде платню тих, які скаржаться на нього. Зараз він у руках людей з плантацій, вони обсипають його стусанами, обзивають, кидають на землю. Якоїсь миті через юрбу, яка його штурхає, він опиняється так близько від мене, що я бачу його здичавілий погляд, чую хрипке дихання. Мені страшно, бо я розумію, що він зараз помре. Нудота підіймається до горла, душить мене. Зі слізьми на очах я кулаками б’ю натовп, який мене навіть не помічає. Одягнені в мішковину чоловіки і жінки продовжують свій дивний танець з криками. Коли мені вдається виборсатися з юрби, я озираюся і бачу білого чоловіка. Одяг на ньому пошматований, напівоголені чорні чоловіки несуть його на витягнутих руках до пащі печі з подрібненою тростиною. Чоловік не кричить, не ворушиться. Його обличчя перетворюється на білу маску страху, коли чорні робітники підіймають його і починають розгойдувати перед червоними воротами печі. Я заціпенів, стоячи сам на дорозі, чуючи голоси, які кричать все гучніше й гучніше і які вже перетворилися на повільний і болісний стогін, який прискорює рух тіла до палаючої печі. Потім — єдиний ривок юрби і оглушливий дикий крик, коли чоловік зник у печі. Гамір одразу вщух, і я знову почув глухе сичання вогню, булькотіння цукрового сиропу у великих блискучих чанах. Я не можу відвести погляду від палаючої пащі печі, в яку зараз чорні люди кидають суху тростину, наче нічого й не сталося. Потім поступово натовп розсіюється. Жінки в мішковині йдуть курною дорогою, закриваючи обличчя хустками. Чоловіки віддаляються тростиновими дорогами, тримаючи мачете в руках. Не чути більше ґвалту, криків, лише тиша та вітер ворушить листя тростини, поки я йду до річки. Ця тиша — в мені, вона заповнює мене до запаморочення, і я знаю, що ні з ким не зможу говорити про те, що бачив того дня.
Інколи Лаура йде зі мною в поля. Ми прямуємо стежками серед зрубаної тростини, а коли земля занадто грудкувата, чи трапляються купи полеглої тростини, я несу її на спині, аби вона не зіпсувала сукенку й черевички. Дарма, що вона на рік старша за мене, Лаура така легка й тендітна, що мені здається, ніби я несу немовля. Вона дуже любить, коли ми так мандруємо, коли гостре листя тростини розступається перед її обличчям, а потім сходиться позаду. Якось на горищі вона показала мені старий номер Illustrated London News з малюнком, на якому Алі несе Наомі серед жита. Наомі дзвінко сміється, зриваючи колоски, що б’ють її по обличчю. Лаура мені сказала, що через цей малюнок вона назвала мене Алі. Лаура каже мені також про Поля і Вірджинію, але я не люблю цієї історії, тому що Вірджинія дуже боялася роздягнутися, аби зайти в море. Мене таке дивує, і я кажу Лаурі, що оповідання, напевне, вигадане, але її це дратує. Вона каже, що я нічого в цьому не тямлю.
Ми йдемо до пагорбів, туди, де починаються володіння Маженти і «впольовані» олені багатих. Але Лаура не хоче заходити до лісу. Тоді ми спускаємося до джерела Букана. Серед пагорбів повітря вологе, ніби вранішній туман надовше затримується серед чагарників. Ми з Лаурою любимо влаштуватися на галявині, коли дерева ледь виступають з нічної пітьми, щоб спостерігати за летом морських птахів. Іноді нам щастить побачити пару фаетонів. Гарні білі птахи летять з витоків Чорної річки з боку Мананави, розкинувши крила, зі своїми видовженими хвостами вони плавно ширяють над нами, нагадуючи хрести з морської піни. Лаура каже, що то душі моряків, які загинули в морі, і жінки дарма чекають на їхнє повернення. Вони мовчазні, легкі. Вони живуть в Мананаві, там, де темніють гори і клубочаться хмари. Ми гадаємо, що там народжується дощ.