Пригадую також воїна, який б’є Чаку в обличчя. Він каже: «Я відчуваю, як опускається Небо». І ще поява Небесної Царівни Інкосазани-і-Зулу, що повідомляє про неминуче покарання Чаки: «І страшна вона була у своїй красі…» Коли Нада Лілея йде на велику раду, «її велич була на кожному з них…» Ці речення ми невтомно повторюємо на горищі при тьмяному світлі сутінок. Сьогодні мені здається, що тоді в них крилося якесь особливе значення, прихована тривога, яка передує змінам.
Ми все ще мріємо над газетними ілюстраціями, але зараз вони здаються нам недоступними — велосипеди Юнон чи від Ковентрі Машиніст енд К, театральні біноклі Ліліпут, я уявляв, що з таким зміг би дослідити дно Мананави, годинники з автопідзаведенням від Бенсона чи знамениті нікельовані Уотербері з емалевими циферблатами. Ми з Лаурою урочисто, наче вірші Шекспіра, читаємо напис під годинниками: «Збалансований механізм, корпус з кришкою, з автопідзаведенням, пилонепроникні, протиударні, антимагнітні». Нам також подобається реклама мила Брук, на якій зображена мавпа, що грає на мандоліні, сидячи на півмісяці. Ми разом декламуємо:
І заливаємося сміхом. Різдво вже давно минуло, сумне Різдво того року, з фінансовою скрутою, хворобою Мем і пусткою в Букані, але ми вибираємо подарунки на сторінках газет. Оскільки це лише гра, ми без вагань зупиняємось на найдорожчих. Лаура хоче собі фортепіано Шапель з чорного дерева, намисто з перлів від фірми Орієнт, брошку, оздоблену емалями і діамантами від Золотого енд Срібного Сміта у вигляді курчати, що визирає з яєчної шкаралупи! Вона коштує сто фунтів! Для неї я нагледів срібну карафу з різьбленого кришталю, а для Мем — ідеальний подарунок — шкіряну скриньку від Маппен з колекцією пляшечок, коробочок, щіточок, причандалля для нігтів тощо. Лаурі теж дуже подобається ця скринька, вона каже, що й у неї буде така сама, але пізніше, коли вона стане дівчиною. Собі я облюбував ліхтар Неґретті і Замбра, патефон з платівками і голками і, звичайно ж, велосипед Юнон, від найкращої фірми. Лаура, яка знає, що мені подобається, вибирає для мене коробку з петардами від Тома Сміта, і ми знову сміємося.
Ми читаємо також оповідання, яким уже по кілька місяців, інколи — по кілька років, але яке це має значення? Оповідання про кораблетрощі, про землетрус у місті Осака, уважно роздивляємося ілюстрації. Ще там був чай з намальованими монгольськими ламами, прожектор Солоний Фрукт від Ено і Зачарований Драгун, фея, оточена левами, у «чарівному лісі» і малюнок одного з епізодів про Наду Лілею, від якого ми здригаємося: «Кам’яний Гість», гірський велетень, роззявлена паща якого символізує вхід до печери, де невдовзі вмре красуня Нада.
Ці образи живуть у мені ще відтоді, вони змішалися з шумом вітру серед філао, з важким нагрітим повітрям горища, коли нічна тінь поволі покриває сад навколо будинку, а цвіркуни починають свої співи.
Ми чекаємо самі не знаючи чого. Вечорами під москітною сіткою перш ніж заснути, я уявляю себе на містку корабля з піднятими вітрилами серед бурхливого моря, дивлюся на сонячні зайчики на воді. Слухаю Лаурине дихання, повільне, ритмічне, і знаю, що у неї розплющені очі. Про що вона мріє? Гадаю, що ми всі на палубі корабля, що йде на північ, до острова Невідомого корсара. Потому мене переносить до джерел Чорної річки біля Мананави, туди, де ліс темний і непролазний і де інколи чутно зітхання велетня Сакалаву, який вбив себе, аби не потрапити до рук білих плантаторів. У лісі повно схованок і отрути, в ньому лунають мавпячі крики, а наді мною, затуляючи сонце, пропливає біла тінь фаетона. Мананава — то країна мрій.
Дні, що наближають нас до п’ятниці 29 квітня, довгі. Вони переплітаються між собою у суцільний день, сповнений далекими від життя ночами і мріями, день, який уже перетворився на спогад, а я ніяк не можу втямити, що ці дні несуть у собі тягар долі. Як я міг про те знати, якщо не було жодних точок відліку? Ми самі, Турель, яку я бачу крізь дерева, здалеку, тому що вона — моя мітка, яка вказує на море, з іншого боку скелі Труа Мамель і гора Рампар, які позначають межі цього світу.