Було сонце, що пряжить від світанку, суха червона земля вздовж канави, яку пробили дощі, що стікають з блакитного даху. Були лютневі бурі з вітром ост-норд-ост, що дув у напрямку гір, дощ, що зрив ровами пагорби і плантації алое, і струмки, що залишали велику брудну пляму на блакиті лаґуни.
Батько зранку стоїть на веранді, дивиться на дощове запинало, що насувається на поля, вкриваючи вершини гір Макабе, Бриз-Фер, туди, де знаходиться електричний генератор. Коли розкисла від дощу земля блищить на сонці, я сідаю на сходах веранди і ліплю для Мем глиняні фіґурки: песика, коника, солдатів і навіть кораблик, на якому палички замість щогл і листя — за вітрила.
Батько часто їде до Порт-Луї, там сідає на потяг до Флореаля, аби побачитися з тіткою Аделаїдою. Вона має надати мені притулок наступного року, коли я вступлю до Королівського коледжу. Все це мене майже не цікавить. Лише загроза, яка тисне тут, у Букані, наче якась невидима буря.
Я знаю, що живу тут і ніде інде. Невтомно роздивляюся цей краєвид, так давно, що знаю тут кожну заглибину, кожну тінь, кожний закапелок. Як завжди, позаду мене — похмура прірва витоків Чорної річки, таємниче провалля Мананави. Є також вечірні схованки, дерево добра і зла, до якого я йду з Лаурою. Ми вилазимо на міцні гілки і, звісивши ноги, мовчки сидимо, дивимося, як в гущавині листя згасає світло. Коли надвечір починається дощ, ми слухаємо шелест дощових крапель серед лапатого листу, наче музику.
У нас є ще одна схованка. Це рівчак, на дні якого тече тоненький потічок, що трохи далі впадає в річку. Інколи нижче за течією до нього приходять жінки купатися, а ще стадо козенят, яких пасе маленький хлопчик. Ми з Лаурою спускаємося на дно рівчака, туди, де є невеликий виступ і старий тамаринд, що нахилився над порожнечею. Стовбуром тамаринду ми повземо до гілок, притискаємося головами до дерева, сидимо і дивимось на воду, що тече дном рову, на чорне каміння. Лаура гадає, що у воді є золото, тому жінки приходять сюди прати білизну, аби потім знайти блискітки золота на тканині своїх суконь. Ми безкінечно довго вдивляємося у воду, що тече, шукаємо відблиски золота на чорному піску, на берегах. Там нас не тривожать жодні думки, і ми не відчуваємо загрози. Більше нема хвороби Мем, проблеми з грішми, яких бракує, дядька Людовіка, що збирається викупити наші землі під плантації. Саме тому ми йдемо до своїх схованок.
На світанку батько бричкою поїхав до Порт-Луї. Я одразу гайнув у поля, спочатку пішов на північ, аби побачити гори, які я люблю, потому повернувся спиною до Мананави і зараз йду до моря. Я — сам, Лаура не може піти зі мною, вона нездужає. Вона вперше мені таке каже, і про кров, яка приходить у жінок згідно з місяцем. Пізніше вона про це більше ніколи не говоритиме, ніби опісля їй стало соромно. Пригадую її того дня, маленьку бліду дівчинку з довгим чорним волоссям, упертий погляд, прекрасне пряме чоло, наче вона готова помірятися силою зі світом, але щось змінилося і це щось віддаляє її, робить чужою. Лаура стоїть на веранді, одягнена у довгу бавовняну сукню блідо-блакитного кольору, закасані рукави відкривають худі руки, на обличчі усмішка, яка означає: я — сестра чоловіка з лісу.
Біжу без передиху до підніжжя Турель, це зовсім близько від моря. Не хочу більше йти на берег Чорної річки, ні на причал Тамарен через рибалок. Після пригоди з пірогою, відтоді як нас з Дені покарали, розлучивши, я більше не хочу йти туди, куди ми раніше ходили разом. Піду вище від Турелі або на Зірку, аби сховатися серед чагарів, звідти буду дивитися на море і на птахів. Навіть Лаура не знатиме, де мене шукати.
Я — сам, і сам з собою голосно розмовляю. Сам себе запитую і сам собі відповідаю:
— Ходімо, сядемо он там.
— Де?
— Там, на плескатій скелі.
— Ти когось шукаєш?
— Ні, ні, добродію, я спостерігаю за морем.
— Ти хочеш побачити бакланів?
— Дивись, он пропливає корабель. Знаєш його назву?
— Знаю — Арґо. Це мій корабель. Він прибув по мене.
— То ти від’їжджаєш?
— Так, я незабаром поїду. Завтра або післязавтра…
Я на вершині Зірки, коли починається дощ.
Гарно, сонце пече крізь одяг, вдалині, за тростиновими полями, димлять труби. Я дивлюся на темно-синій морський простір, що за рифами стає фіолетовим.