Крізь щілини у віконницях ми раптом помічаємо, що денне світло зникає, і я розумію, що хмари знову опустилися на землю. Потім з неба починає литися вода, шмагаючи стіни всередині веранди. Проникає під двері, через вікна, темними струмками кольору крови заливає підлогу навколо нас. Лаура дивиться на воду, яка прибуває, кружляє навколо великого стола і стільців. Повертається Мем, у неї такий переляканий вигляд, що я беру ковдру, аби нею затулити щілину під дверима, але ковдра одразу стає мокрою, а вода продовжує прибувати. Над нами дико реве вітер, водночас ми чуємо, як злісно риплять крокви, як небезпечно ляскає відірваний ґонт. Зараз дощ заливає горище, і я думаю про наші газети, про наші книги, про все те, що ми любимо і що буде знищене. Вітер розтрощив слухові вікна і зараз лютує на горищі, перекидаючи меблі. З громовим гуркотом він вириває дерево і розбиває ним південний фасад будинку, спустошує його. Ми чуємо, як обрушується веранда. Мем тягне нас з їдальні в ту мить, коли величезна гілляка влітає в одне з вікон.
Вітер проникає крізь розлом, наче невидимий скажений звір, і якусь мить мені здається, що небо впало на будинок, аби розчавити його. Я чую тріск поламаних меблів, дзенькіт розбитих вікон. Не знаю, яким дивом Мем тягне нас в інший кінець будинку. Ми ховаємося в батьковому кабінеті, стоїмо там усі троє, притулившись до стіни, на якій висить мапа Родріґеса і великий план неба. Віконниці зачинені, але вітер розбив шибки, і вода тече по паркету, по книгах і по паперах нашого тата. Лаура незграбно намагається зібрати якість папери, але потім облишає цю марну справу. На вулиці — нам видно крізь щілини у віконницях — небо таке темне, що здається, ніби настала ніч. Вітер свище навколо будинку, б’ється об гірський кряж. Навколо нас безперестанку тріщать зламані дерева.
«Молімося», — сказала Мем. Вона затуляє обличчя руками. Лаурине обличчя бліде. Вона незмигно дивиться на вікно, а я намагаюся думати про архангела Гавриїла. Саме про нього я згадую, коли мені страшно. Він — великий, огорнений сяйвом, з мечем. Чи можливе таке, щоб він нас прирік, віддав на поталу небу і морю? Стає ще темніше. Вітер реве і свище, я відчуваю, як здригаються стіни будинку. Від веранди відколюються шматки деревини, з даху летить ґонт. Гілля дерев кружляє у вікнах, наче травинки. Мем притискає нас до себе. Вона вже не молиться. Її очі нажахано втупилися в якусь точку, наші серця тремтять від ревіння вітру. У моїй голові жодної думки, я більше й слова не можу вимовити. Навіть якби я захотів щось сказати, ревище було таким, що Мем з Лаурою все одно не почули б мене. Безкінечна болюча туга знову й знову могутньою хвилею повільно втискає нас у землю.
Так триває довго, і ми летимо крізь розпанахане небо, крізь роз’юшену землю. Я чую море так, як ніколи не чув його доти. Воно перекотилося через бар’єр рифів і піднімається гирлом річок, штовхаючи попереду буруни, які затоплюють береги. Я чую море у вітрі, я геть знерухомів — для нас усе закінчилося. Лаура затуляє вуха руками і мовчки притискається до Мем, яка розширеними очима пильно вдивляється в темний простір за вікном, буцімто хоче втримати на відстані розлючені стихії. Наш бідний будинок здригається від даху до підмурку. Над південним фасадом зірвало частину покрівлі. Водяні смерчі і вітер доламують випотрошені кімнати. Дерев’яна перегородка всередині кабінету теж тріщить. Мить тому через діру, пробиту деревом, я бачив, як хижка капітана Кука летіла у повітрі, наче іграшка. Бачив також, як високий бамбуковий частокіл нахилився над землею, наче його зігнула велетенська рука. Чую, як вдалині з громовим гуркотом вітер обрушується на схили гір і зливається з шумом розбурханого моря, яке затоплює річки.
У якусь мить я усвідомлюю, що вітер втрачає силу? Не знаю. До того, як стих шум моря і дерева перестали падати, щось звільнилося у мене всередині, я переконаний в цьому. Я почав дихати, обруч, що стискав скроні, зник.
Потім одразу вщух вітер, на нас знову впала велика тиша. Звідусіль чулося дзюркотання води — на даху, на деревах, і навіть у будинку текли тисячі струмків. Бамбук скрипів. З’явилося денне світло, але то вже було ніжне і тепле сяєво сутінок. Мем відчинила віконниці. Ми так і стояли, притулившись один до одного, не наважуючись рухатися, дивилися на силуети гір, що виринали із хмар, вони були як родичі, що прийшли нас втішити.