Ця ніч довга, як ночі, що передують великим подорожам. І це правда, що це наша перша мандрівка, ми покидаємо долину Букана. Ми лежимо на долівці, загорнувшись у ковдри, і дивимося на світло каганця, що блимає у кінці коридору, без сну. Якщо ми поринаємо в сон, то лише на короткий час. У нічній тиші ми чуємо шелест довгої білої сукні Мем у порожньому татовому кабінеті. Чуємо її зітхання, коли вона повертається в крісло біля вікна, потім знову засинаємо.
На світанку повертається батько. Разом з ним з Порт-Луї приїздить індієць на возі з конем, якого ми не знаємо, він високий, худий, схожий на моряка. Батько з індійцем вантажать на віз меблі, які пощадив ураган: кілька стільців, крісел, столів, шафу, що стояла в кімнаті Мем, її металеве ліжко і шезлонґ. Потім валізи з паперами про скарб і одягом. Для нас це несправжній від’їзд, тому що ми нічого не беремо з собою. Усі наші книжки, всі наші іграшки зникли під час бурі, підшивок газет більше немає. У нас також нема іншого одягу, крім того, що на нас, у плямах і дірах через довгі мандри по кущах. Так краще. Що б ми могли взяти з собою? Нам потрібен був наш сад з його гарними деревами, стіни нашого дому і його блідо-блакитний дах, маленька хижка капітана Кука, пагорби Тамарен і Зірки, гори, похмура долина Мананави, де живуть два фаетони. Ми стоїмо на осонні, поки батько складає на віз останні речі.
Десь за годину ми від’їжджаємо не поснідавши. Батько сидить попереду поруч з візничим. Мем, Лаура і я вмостилися під брезентом серед стільців, які хитаються з боку в бік, і ящиків, в яких бряжчить посуд, що вцілів після урагану. Крізь діри у брезенті ми навіть не намагаємося розгледіти краєвид, який віддаляється. Ось так ми від’їжджаємо, у середу 31 серпня, так покидаємо наш світ, тому що іншого ми не знали, ми залишаємо усе — великий дім у Букані, де ми народилися, веранду, на якій Мем читала нам зі Святого письма оповідку про Якова, про Ангела, про Мойсея, порятованого на воді, і цей густий сад, що нагадує Едем, з деревами Інтендантства, гуаявами, манґо, ровом з похиленим тамариндом, високим деревом шальта добра і зла, алеєю зірок, що веде до того місця на небі, де найбільше світла. Їдемо, кидаємо, знаємо, що більше нічого з цього усього вже ніколи не буде, це — як смерть, ця дорога в один кінець.
Форест-Сайд
Отже, я став жити поруч з Невідомим корсаром, Капером, як називав його батько. Всі ті роки я думав про нього, марив ним. Він розділяв зі мною моє життя і мою самотність. У холодній і вогкій тіні Форест-Сайда, потім у Королівському коледжі міста Курепіпе саме з ним я по-справжньому жив. Цей чоловік без обличчя і без імени був Капером, він борознив моря, зі своїм екіпажем брав у полон корсарів з португальських, англійських, голландських кораблів, потому одного дня зник безслідно, залишивши старі папери, карти острова без назви та криптограми, написані клиноподібними знаками.
Життя у Форест-Сайді вдалині від моря — це не життя. Відтоді, як нас змусили покинути Букан, ми не поверталися до моря. Більшість моїх товаришів з коледжу у вихідні сідали з родинами на потяг і їхали на декілька днів у наметові містечка біля Флік-ан-Флак чи на інший бік острова до Маебура або до Золотого Піску. Інколи вони вирушали на Оленячий острів, а потім довго розповідали про свою мандрівку, свято під пальмами, обіди, полуденки, до них приходили панночки у світлих сукнях і з парасольками. А ми, ми були бідними, ми нікуди не їздили. До речі, гадаю, Мем не захотіла б. Після того дня, коли налетів ураган, вона зненавиділа море, спеку, лихоманку. У Форест-Сайді вона одужала, хоча й почувалася знеможеною й занедбаною. Лаура весь час була біля неї, ні з ким не спілкуючись. Спочатку вона, як і я, ходила до школи, казала, що хоче здобути освіту, аби працювати, щоб не треба було одружуватися. Але через Мем вона була змушена покинути навчання. Мем сказала, що вона потрібна їй удома. Ми були такі бідні, хто їй допоможе у хатніх клопотах? Треба було ходити з Мем на базар, готувати їжу, прибирати. Лаура не заперечувала. Вона припинила ходити до школи, але стала похмурою, мовчазною, стриманою. Вона ставала веселою лише тоді, коли я приходив з коледжу, щоб провести вдома ніч із суботи на неділю і недільний день. Інколи в суботу вона виходила мені назустріч на Королівський шлях. Я впізнавав її здалеку, її високу і тоненьку фіґурку в блідо-блакитній сукні. Вона не надягала капелюшка, її довге чорне волосся було заплетене в косу, скручену вузлом на потилиці. Коли мжичило, вона приходила у великій хустці, загорнувши голову і плечі, наче індіанка.