У той час Мем говорила про Європу, про Францію. Хоча вона й не мала там родини, однак казала про Париж як про прихисток. Сядемо на пароплав Британсько-Індійської Навіґації, що йде з Калькутти, і прибудемо до Марселя. Спочатку перетнемо океан, дістанемося Суеца, ми називали міста, які зможемо побачити — Момбасу, Аден, Олександрію, Афіни, Ґеную. Тоді ми сядемо на потяг до Парижа, де живе один з моїх дядьків, брат мого батька, який ніколи нам не писав і про якого ми знаємо лише те, що його звуть П’єр, він — самотній музика, в якого, за словами батька, дуже поганий характер, але який був вельми шляхетний. Це він присилав кошти на наше навчання і після батькової смерти допомагав Мем. Так вирішила Мем, ми поїдемо жити до нього, принаймні попервах, поки знайдемо житло. Лихоманка цієї подорожі зачепила навіть батька, у мріях він плекав зовсім інші плани. Щодо мене, я не міг забути Невідомого корсара і таємницю його золота. Чи було там, у Парижі, місце для корсара?
Отже, ми залишимося в тому загадковому місті, де так багато гарних речей, а також небезпек. Лаура читала серію Паризькі таємниці, роман з продовженням, де розповідалося про бандитів, викрадачів дітей, злочинців. Але ці небезпеки для неї ілюструвалися ґравюрами з газет, на яких було Марсове поле (справжнє), Колона, бульвари, мода. Довгими суботніми вечорами ми говорили про подорож, слухаючи, як дощ барабанить по блясі покрівлі і як заболоченою дорогою рухаються підводи ґанні. Лаура казала про видатні місця, які ми відвідаємо, особливо про цирк, тому що в батькових газетах вона бачила малюнки з величезним шапіто, в якому виступали тигри, леви, слони з одягненими у баядерок дівчатками на спині. Мем скеровувала нас до серйозніших речей: ми будемо вчитися, я — на факультеті права, Лаура вивчатиме музику, ми ходитимемо в музеї, можливо, відвідаємо замки французької знаті. Ми надовго затихали за браком уяви.
Але найкращим для Лаури і для мене було, коли ми говорили про день, звісно, віддалений у часі — про день повернення додому, в Букан, як ті старі шукачі пригод, які намагаються віднайти місце свого дитинства. Ми повернемося одного дня, можливо, тим самим пароплавом, який нас відвезе, ми ходитимемо вулицями міста, нічого не впізнаючи. Винаймемо кімнату в готелі десь у Порт-Луї, на Пристані у Нью-Орієнтал або у Ґарден-хоутел на Камеді-стрит. Або ще сядемо на потяг у вагоні першого класу і зупинимося у Фемілі-хоутел у Курепіпе, і ніхто не здогадається, хто ми. В журналі зареєструємося під таким прізвищем:
Потім, верхи, поїдемо тростиновими полями на захід до П’ятнадцяти Кантонів, далі спустимося дорогою, що проходить між піками Трьох Мамель, потому дорогою на Маженту, і коли звечоріє, дістанемося до Букана, а там — нічого не змінилося. Там буде наш будинок, трохи перехняблений після урагану, з дахом, пофарбованим у небесно-блакитний колір, з ліанами, які оповили веранду. Сад трохи здичавіє, і там, над ровом, усе ще стоятиме дерево шальта добра і зла, на ньому на ніч зберуться птахи. Підемо навіть на край лісу, до входу в Мананаву, туди, де завжди починається ніч, а в небі кружлятимуть два білі, наче піна, фаетони, вони повільно летітимуть над нами, дивно, наче торохкала, скрикуючи, потім зникнуть у сутінках.
І буде море, будуть пахощі моря, принесені вітром, буде шум моря, ми схвильовано слухатимемо його забутий голос, який нам казатиме: не зникайте більше, не зникайте більше…
Але подорож до Європи так ніколи і не здійснилася, тому що одного листопадового вечора, якраз перед початком нового століття, наш батько помер від апоплексичного удару. Новину приніс серед ночі кур’єр-індієць. Мене розбудили у дортуарі Коледжу, аби відвести до незвично освітленого, як на цю годину, кабінету директора. Мені з обачністю повідомили про те, що сталося, я нічого, крім великої порожнечі, не відчув. О першій ночі мене машиною відвезли до Форест-Сайда, і коли я прибув, замість юрби, якої я боявся, побачив лише Лауру, тітку Аделаїду і бліду Мем, що заклякла на стільці перед ліжком, на якому лежав одягнений батько. Ця нагла смерть, що спіткала нас після втрати будинку, в якому ми народилися, стала для мене, як і для Лаури, чимсь незрозумілим і фатальним, що ми сприйняли як небесну кару. Мем після неї так і не оговталася.